Чим є сьогодні текст про мистецтво?

 

Який набір критеріїв його визначає і за яке символічне поле цей текст несе відповідальність? 

 

Чи є сенс говорити про про арт-критику як про єдину практику, чи це просто набір різножанрових діяльностей?

content_03.jpg

В світову теорію та історію кіно вписано не одну «‎нову хвилю»: від найбільш знаної французької до тайванської 80-х років та румунської, представники якої активні й сьогодні. Існують різні критерії визначення «‎нових хвиль» у національних кінематографіях, але зазвичай це напрями, що об’єднують режисерів, чий художній метод разюче відрізняється від панівних підходів свого часу. «‎Чехословацьке кінематографічне диво»–одна з найяскравіших культурних течій 60-х років, чий нетривалий розквіт залишив по собі стрічки, сповнені сміливого гумору, технічних новацій, критичного бачення й проговорення незручних для соціалістичного ладу тем.

unnamed-3.jpg
unnamed-36.png

Розмова про етичність до нудоти властива нашому часу: бажання виносити діагнози нашій суцільній анти-етичності упритул суміщене з необхідністю продукування нових етичних норм. Прагнення етичності по-своєму є діагностичною підкладкою ціннісної загубленості і відчайдушного бажання знайти собі прихисток сьогодні. У цьому сенсі зрежисований В’ячеславом Криштофовичем і написаний Андрієм Курковим за його ж повістю фільм «Приятель небіжчика» 1997 року — це чудова можливість озирнутися на інший штиб пошуку етики: скоріше відчути її відсутність і змиритися, аніж помістити себе у нову парадигму. Намацування порожнечі — це найбільш інтенсивний досвід людської загубленості, який у випадку фільму кінця українських 90-х років сприймається настільки ж органічно, наскільки змушує сумніватися у відповідності твору своєму часові, адже те, з якою лагідністю фільм зображує свого героя, ніяк не суміщується з «диким» образом періоду його створення.

unnamed-56.png

Історія українського кіно, хоч і строката, та навдивовиж цікава, адже наші режисери фільмували ще від початку зародження кіноіндустрії. Відтак можемо вести літочислення нашого кіно ще від 1893 року, коли Йосип Тимченко вперше відзняв рухливі картинки вершників і метальників списів. Відтоді на теренах України розпочалося активне кіножиття, як в підросійському Києві чи Одесі, так і в підавстрійському Львові.

unnamed-18.png

Стрічка “Педагогічна поема” 1955 року є екранізацією однойменного автобіографічногороману Антона Макаренка, в якому той документує процес створення колонії для безпритульних дітей у Совєтському Союзі двадцятих років, а також оповідає про педагогічні пошуки, в межах яких він, рухаючись наосліп, пробував намацати метод виховання совєтської “нової людини”. На початку видається, що фільм близько, майже дослівно копіює першоджерело - на користь цього свідчить і той факт, що наратив оформлено закадровим голосом героя-Макаренка, що зачитує уривки зі свого щоденнику, спершу - прямо цитуючи оригінал. З часом це змінюється, коли деякі пасажі зникають, а деякі епізоди, навпаки, з’являються з нізвідки. Чому так було зроблено? Я пропоную аналізувати фільм в дуеті з книжним оригіналом, зважаючи на внесені доповнення і залишені лакуни, і пробувати пояснити причини змін.

unnamed-26.png