Слабкість, на яку варто погодитись


Про те, як людина не справляється з життям — сказано надміру, переговорено багато, але, як часто це буває, ніколи не виговорено достоту і до кінця. Водночас питання «навіщо відчувати трохи більше, ніж зазвичай» — виникає і закарбовується однозначною відповіддю: «не варто». Вразливість ототожнюється з тонкошкірістю і сльозливістю, слабкість — з безпомічністю і сентиментальністю. А втім, від слабкості не втекти. Чи треба, зрештою, втікати? У цьому списку фільмів пропонує зануритись у світ кримінальних драм азійського кінематографа і не тільки: від непростого до очевидного.


Моя гіпотеза полягає у тому, що лише турбуючись про нашу власну слабкість, можна вийти на рівень силової потуги і вразливості у їх не роз’єднувальній цупкості. Це звучить як заскладний жарт у найдурніший комедії і є моїм очевидним самоповторенням, але я все ніяк не можу припинити шукати нові маршрути для цієї тези. Тому нині пропоную випробувати кінематограф і посудомити фільми на вразливість героїв і героїнь, які по-своєму доводять: бути слабкими варто, хоч це тебе може й вбити наприкінці.


Сонатіна, 1993 (реж. Такеші Кітано)


Ця стрічка у першу чергу - деконструкція жанру фільмів про якудзе. У цьому розладі звичної схеми бандитської ролі та відбувається найголовніший зсув уваги від сили до слабкості: головний герой (очільник кримінального угрупування) у якийсь момент розуміє, що не може справитись зі станом справ й конфліктом між інтересами кримінальних зграй свого міста. Він пробує уникнути фатальності і смерті — це уникання грає роль спроби залишитись при силі і виграти через тактичний маневр. Проте це неможливо. Втеча — це лише відтермінування, яке призводить до гірших наслідків: достатньо сентиментальних, аби ними любуватись, і досить неприємних, аби сприйняти це як ліричне попередження — навіть за умови втечі твоя власна неспроможність тебе наздожене і збільшиться стократ.



Феєрверк, 1997 (реж. Такеші Кітано)


У «Феєрверку» відбувається схожа історія: теж втеча, теж гірші наслідки й так само кримінальне тло. Однак воно і правда є лише тлом, а головною історією стає смертельна хвороба дружини головного героя. У головного героя є дві умовні точки: з одного боку — смерть від роботи (це все ще ватажок місцевого угрупування), з іншого - смерть коханої. Кожна з них зрештою виливається у подвійне самогубство, яке є знаком простої неможливості бути. Це також міська історія, яка розповідається крізь заворушення між зграями чоловіків, що керують корупційною мережею, і через насильство на вулицях, яке визначає маршрут і характер головних героїв. Історія міста в Кітано розповідається часто з перспективи ізоляції на узбережній периферії: в кінці обох фільмів герої опиняються на пляжі, серед піску і води, які прикрашають їх безвихідь, в яку вони самі себе зажинають. Тож це безпомічність міста, яке покидають герої і їхня власна вразливість, яку вони ігнорують і тому не можуть із нею жити: вона присутня завжди, але для них закінчується несподіваною з’явою серед ілюзії власної всесильності.



Кермуй моїм авто, 2021 (реж. Рюсуке Хамаґуті)


Фільм, що демонструвався на П’ятому тижні критики у Києві і є особливою епічністю японського кшталту: Чехов, подружні зради і театр. Головний герой втрачає дружину, яку кохав — навіть попри те, що він дізнається про її зраду. Її смерть стає точкою відліку його власної втечі від себе і світу. Він замикається в одній п’єсі Чехова: режисує тільки «Дядю Ваню» і прослуховує у машині давно записаний голос дружини, яка начитує йому репліки зі сценарію, на які він відповідає у німоті свого кермування. Каже, що робить це для того, аби пам'ятати відточувати власну роль дяді Вані — однак він вже давно не грає Дядю Ваню і гарно пам’ятає його репліки. Зрештою ця втеча також обертається неуникною зустріччю із собою, але, здається, наприкінці ніхто не помирає. Лише інший герой виконує роль цапа-відбувайла: актор постановки, віддзеркалення головного героя і за сумісництвом той, з ким зраджувала його дружина. Цей персонаж стає анти-героєм, через якого ми виходимо на прозорість й уразливість головного героя, що нарешті визнає власну слабкість і може рухатись далі. Але для цього йому необхідно було зробити лише одне — знову відіграти роль Дяді Вані.



Озеро диких гусей, 2019 (Дяо Інань)


Повертаючись до кримінального фльору, який насичує і замилює око: в “Озері” його режисер грається із самопожертвою у жанрі повільного екшену й артхаусного бойовика. І знову: герой не справляється із заворушеннями байкерських зграй між собою і сам собі стає жертвою, що втікає. Усі герої цього списку хочуть втекти від себе і втікають від зграй, які визначають до певного моменту їх ідентичність: це неуникність себе, ближнього й несамовитої слабкості з-посеред засилля грубого насильства. Всі вони хочуть зробити вибір, з одного боку, й уникають вибору — з іншого. Рішення має бути прийнято з перспективи втечі, але сама втеча-як-рішення — є униканням своєї безсилості перед лицем обставин. Вони перетинають меридіан, поза яким не можуть існувати: і часто наштовхуються на власну смерть як на єдиний фатальний вибір, який подарує їм свободу і силу після задовгого сюжету ілюзії й непримиренності власної всесильності.



Гірко-солодке життя, 2005 (реж. Кім Чжі Ун)


У цій стрічці things go wrong і все це відбувається у простому сюжеті, через примітивні мотивації героїв і в атмосфері романтизму двохтисячних масового кшталту. Проте цей фільм слугуватиме чудовим першим підсумком: в ньому все настільки прозоро і метафорично, що він може увиразнити тривіальність ідеї цього списку: через неспроможність справитись із надміром почуттів (у такому випадку — закоханість) герої опиняються під землею і поза здатністю жити.


Бонус: Божественні, 2019 (реж. Роман Бордун)


Український документальний фільм, який я зафіксую тут заради розочевиднення банальності цієї підбірки. У «Божественних» є одна перевага для цього списку: він доповнює вже перелічені фільми й ще викручує їх навиворіт. Ця стрічка зібрала в собі розмаїття людського, що є слабким і вразливим, але, несподівано, жахливо і наївно божественним. І це є другим підсумком: якщо втеча не вартує зусиль, адже наприкінці вона все одно виявляється неможливою — слабкість варта богоподібності, а вразливість може бути відважною і по-своєму сильною.



34 перегляд0 коментар