УКРАЇНКА 24 КАДРИ НА СЕКУНДУ

Оновлено: 21 лист. 2021


Кожна нація потребує сформованого уявлення про власну ідентичність. Мистецтво завжди допоможе скласти узагальнений образ. А ще краще з цим впорається кіно.

Французька Нова хвиля ототожнила образ жительки Парижу із бунтівними Анною Каріною та Джин Сіберг, формуючи героїнь-аутсайдерок у відповідь на зміни настроїв у суспільстві середини минулого століття. Кожна з кінодів Голлівуду свого часу була уособленням мрій і потреб, які щодня послаблювали тривоги пересічних американців від соціальних заворушень та нестабільності економіки. Навіть у СРСР був власний бренд «радянської» жінки: на екрані зображували тих, хто мав ставати прикладом та нагадувати, що спочатку йдеться про суспільне благо, а вже потім – про індивідуальне. А якою ж постає жінка в стрічках незалежної України?

Традиційний для українського контексту архетип жінки-матері досі залишається одним з найпопулярніших. Берегиня, ця жінка ласкава, турботлива й всепробачна; однак, не зважаючи на зовнішню м’якість, всередині вона мусить мати стрижень, аби підтримувати своїх рідних та брати на себе усі зовнішні загрози. Таке зображення зазвичай натякає на очевидний синонімічний зв’язок між «мати» та «Україна». Хоча жінка здатна витримати незгоди та боротися за свободу, їй відводять більш «мудру» позицію: вона поступається проактивною роллю перед чоловіками та дозволяє себе захистити, приносячи в жертву амбіції заради підтримки усталеного ходу речей.

Однак, сучасні режисер(к)и не бояться трансформувати та актуалізувати цей образ. У «Гнізді горлиці» Тараса Ткаченка Дарина, «берегиня» своєї сім’ї, змушена полишити дім та вдатися до заробітчанства у незнайомій та неблизькій українській жінці Італії. Сучасна українка розділяє необхідність та відповідальність фінансово забезпечувати себе та своїх рідних. Проте оточуючі не позбавляють її очікувань бути не тільки робітницею, а й продовжувати паралельно із цим виконувати роль духовної підтримки для чоловіка та дітей.

Ще більше змінюється архетипічна берегиня в стрічці «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча. Героїня Ірми Вітовської незалежна ні від чоловіків, ні від стереотипних уявлень про роботу, що пасує жінці. Вона ганяє за кермом власної автівки, заробляючи на життя як водійка таксі, досліджує світ онлайн-дейтінгу з іноземними чоловіками та абсолютно не соромиться створювати комфортні для себе умови. Її костюми – нейтральні варіації комбінації з джинсів та трикотажних кофтинок – зумовлені цілком утилітарними потребами. Героїня не намагається наслідувати стереотипно чоловічий образ – величезна «дамська» торбинка, яскраво-червоний манікюр та виразний макіяж нагадують гладач(к)ам, що вона наслідує своє уявлення про власну жіночність.

Сценаристка Валерія Рябуха неодноразово помічала схожість між цією жінкою на екрані та своїми родичками:

- Нещодавно я була вдома й дивилась на своїх тіток, які дуже нагадують образ Ірми Вітовської. Вони матері, одиначки, багато працюють. І так само намагаються з тих копійок, які заробляють, красивими та привабливими – навіть коли залишаються вдома. Ходять в перукарню під назвою «Перукарня» та стрижуться за 150 гривень. А фарбуються вдома, згорбившись у ванні – так дешевше, а результат їх задовольняє. Вони красиві: говорять, що для себе, але, здається, що здебільшого шукають підтвердження цьому в словах інших.

Цікава й динаміка між героїнею та її сином. Хоча вона підтримує образ сильної духом матері, все ж таки жінка дозволяє собі бути відвертою та визнавати слабкість й потребу в підтримці.

Образ, утілений Ірмою Вітовською, відгукнувся в багатьох глядачок, яких заманили на сеанс їхні двадцятирічні діти. Однак, промовистим залишається один нюанс – хоч якою реальною та ретельно пропрацьованою не здавалася героїня, ви ніколи не почуєте її ім’я, а в титрах навпроти акторки вкажуть два слова: «мати Вадима».

За тридцять років трансформувався не тільки образ українки, а ще й режисери, які цей образ утілюють. Точніше, режисерки. У 2017 Марина Степанська виборює можливість для української героїні «Стрімголов» бути не просто молодою, а ще й «неідеальною». Каті далеко за двадцять, проте вона досі шукає своє місце на рейвах, у спальних районах столиці та у мріях про інше життя в Берліні. Хоча центральним «негероєм» залишається персонаж Антона, а Катя здебільшого відіграє роль жінки, яка надихає на спасіння, саме неідеальність та невизначеність героїні допомагає Степанській дослідити наратив, у якому може існувати сучасна молода українка.

Марися Нікітюк адаптує під наші реалії таку собі трагічну історію про молодих закоханих. Першочергово глядач(к)ам може здатися очевидним порівняння із шекспірівським «Ромео та Джульєтта», от тільки «Коли падають дерева» - зовсім про інше. Лариса не об’єкт любові й пристрасті, а її джерело. Зухвала та відверто усвідомлена своїх сексуальних бажань, дівчина ризикує та вступає в відкриті конфлікти зі старшими авторитетними фігурами. Але гіперболізм та невміння контролювати власне бунтарство не призводять до гепі

енду. Кохання, захоплення від якого не поділяють родичі головної героїні Лариси, виступає лише як рушійна сила та мотивація. Кінцевому бажанню дівчини – опинитися на волі, втікши від очікувань та нав’язаних обов’язків – не судилося збутися. Хоч які зусилля не докладає Лариса, дівчині не вдається втекти з

обмежених уявлень про роль жінки.

Зовсім іншими жінками видаються героїні фільмів, сюжет яких торкається збройного конфлікту та війни на Сході. Цього року в Україні нарешті відбулася прем’єра довгоочікуваного фільму Валентина Васяновича. Двогодинна рефлексія на наслідки війни фокусується на чоловічому досвіді, проте жіночі персонажі там теж, безумовно, присутні. Не зважаючи на те, що в українців слово

«військовослужбовець» все ще першочергово асоціюється з маскулінним архетипом воїна, участь у бойових діях на кордоні з окупованими територіями також приймають і жінки. Примарні та деперсоналізовані – приблизно такою й зображена героїня Людмили Белеки. Проте не варто поспішати із висновками, ніби це є наслідком комфортного для патріархального сприйняття винесення здобутків жінок за дужки. Образ цієї героїні сформовано на документальній історії самої Людмили, волонтерки та свідка бойових дій. Він, звичайно позбавлений нюансів та навмисно спрощений, що зумовлено ідейною складовою стрічки.

Аналізуючи цю героїню, Валерія Плєхотко (культурологиня та кураторка кінопоказів Альянс Франсез в Одесі) зауважує:

- У неї нема статі. Вона людина, яка виконує функцію. Спочатку Васянович та Белека підходять до цього персонажу як до одиниці, яка виконує обов’язок перед групою, перед суспільством. Військовий контекст потребує ануляції гендеру. Він прибирає індивідуальність. Але потім розвивається закоханість – тиха, але розумна. Вона дозволяє героїні, як і герою, почати усвідомлювати себе не тільки як частина, як об’єкт впливу війни, але і як люди, які мають подолати травму.

Зрештою, після соціальної та екологічної катастрофи, яку спричинюють війни, від жінок, як і від чоловіків, залишаються лише привиди. І все, що можна зробити – це викопувати із землі згадки про минуле, відшукувати всередині себе та інших рештки людяності й тепла. А саме питання гендерної та соціальної ідентифікації видається в такому контексті аж зовсім не на часі.

На реальності та її буденних героях базується й Наталя Ворожбит у стрічці «Погані дороги». Майже всі новели зображують жінок – різних як за обставинами існування, так і за віком. Молоді дівчата-старшокласниці, які чекають на кохання та увагу від бійців по обидва боки барикад, аби лише залишити вистиглу автобусну зупинку, яка продувається всіма вітрами. Бабуся, яка залишається типовою бабусею навіть неподалік розриваються снаряди: принесе поїсти та вмовлятиме піти додому. Молода жінка, яка щиро та наївно хоче повернути збитки хазяям

задавленої колесами автівки курки. Журналістка, яка потрапляє в полон до садиста та тирана, але починає проявляти до нього співчуття – чи то лише такий спосіб зберегти своє життя.

- Ми звикли сприймати жінку як жертву, яка ненавидить свого насильника. У Ворожбит, хоч між ними й помітна хімія, все так чи інакше завершується смертю тирана. Після всіх страждань та всякої іншої нісенітниці її жінка все одно вдається до повернення собі влади у кривавий шлях. Покора, звична для образу українки, тут перетворюється на бунт, - підсумовує шлях однієї з героїнь «Поганих доріг» Валерія Плєхотко.

У одній із новел глядачів та глядачок замикають у клаустрофобному просторі автівки, яка заглухла посеред мерзлоти нічної дороги. Два герої – чоловік та жінка – військовослужбовці, об’єднані спільним дорученням, однак з перших хвилин відчувається відкрите протистояння між ними. Впевненість та зухвалість жінки вступає в конфлікт із чоловічим острахом та намаганнями зберегти врівноваженість. Ворожбит вдягає героїню в камуфляж та безформний, «знеособлений» одяг, такий самий, як і в чоловіка. Однак її персонаж не намагається заховатися за тим нав’язаним прирівненням. Вона гучна, вона харизматична та не соромиться нагадувати про свою жіночність, щоб це не значило в її розумінні. Можна навіть сказати, що Ворожбит дозволяє своїй героїні часом бути останньою паскудою та огидною неврівноваженою п’яницею. Однак такий вияв людської слабкості на екрані, коли йдеться про жіночий персонаж, дійсно можна вважати революційним для українського контексту. Жінка не намагається бути комфортною, проте ця її своєрідна відвертість дає зрозуміти, що їй, як і кожній людині, можна дати другий шанс. Вона залишається вірною собі й у відношенні до вияву почуттів по загиблому коханцю. Хай що подумає її напарник – гра, під час якої героїня спричинює дискомфорт для чоловіка через вербалізацію власної сексуальності, видається їй надзвичайною втіхою.




47 переглядів0 коментарів