Українське радянське кіно та історія однієї Аннички



Історія українського кіно, хоч і строката, та навдивовиж цікава, адже наші режисери фільмували ще від початку зародження кіноіндустрії. Відтак можемо вести літочислення нашого кіно ще від 1893 року, коли Йосип Тимченко вперше відзняв рухливі картинки вершників і метальників списів. Відтоді на теренах України розпочалося активне кіножиття, як в підросійському Києві чи Одесі, так і в підавстрійському Львові.


Та найцікавіший та найбільш активний період українського кінематографу припав саме на 20-ті та 60-ті роки. Тоді Україна перебувала під “червоними коліщатами”, тому подальший розвиток українського кіно просто не міг уникнути ідеологічного впливу. Та попри це, фільми, хоч і зазнавали цензури та заборон, все одно виходили геніальними. Чого лише варті фільми Дзиги Вертова, Міхаїла Кауфмана, Олександра Довженка. Не дарма “Земля” Олександра Довженка одразу після виходу здобула визнання у світовій спільноті — що свідчить не лише про високу майстерність наших кінематографістів, а й про те, що наші фільми не лише підходили під вимоги часу, а й формували світові тенденції.

Кадр з фільму О. Довженка “Земля”

Прикро, що лише зараз, після 30 років незалежності ми почали переосмислювати та знаходити перли українського радянського кіно. Вдвічі більш прикро, що моє покоління росло не на “Тінях забутих предків” Параджанова, а на пригодах Шуріка. Та ще не пізно переглянути фільми, зняті в СРСР, вони точно варті уваги сучасного глядача, адже саме в ті часи поки що українське кіно зазнало найбільшого розвитку.


Попри вихваляння фільмів радянського періоду, не варто ігнорувати й ідеологічну складову, яка часто може поставати між сучасним глядачем і старими наративами. В багатьох українців негативне ставлення до радянського режиму переноситься на постколоніальне заперечення усього, що було в Радянській імперії. Саме з цим причин спостерігаємо інше явище в сучасній культурі — знесення радянських мозаїк, які є визнаними творами мистецтва, а не просто агітками.


Радянські фільми теж підпадають під таке переосмислення більшості громадян, але вони не “муляють очі”, оскільки не транслюються посеред вулиці, а поживають на стримінгових сервісах в нетрях інтернету, і їх знаходить переважно ті, що шукають. Тому варто актуалізовувавати старі фільми, переосмислювати радянські наративи як в контексті, так і поза ним, оцінювати майстерність режисерів, акторів, сценаристів та просто насолоджуватися естетикою.


Пропоную розглянути український радянський фільм “Анничка” Бориса Івченка з як точки зору радянських наративів, так і сучасних бачень.

Тут і далі — кадри з фільму “Анничка”

“Анничка” (1969) — фільм українського радянського режисера Бориса Івченка про Другу світову війну на Закарпатті. Фільм мав хороші показники в кінопрокаті та навіть отримав спеціальну премію журі на Міжнародному кінофестивалі «Золота вежа Байона» у Пномпені (Камбоджа), а також диплом Борису Івченку за режисерський дебют на Кінофестивалі республік України і Закавказзя у Києві.


Кінострічка оповідає історію гуцульської дівчини Аннички, яка знаходить в лісі червоноармійця Андрія і невдовзі закохується в нього, хоч має у селі нареченого гуцула Романа, який став німецьким поліцаєм. Протягом усього фільму розгортається історія любовного трикутника та тлі німецької окупації краю.



Анничка, пішовши в ліс по гриби, зустрічає червоноармійця Андрія


На перший погляд може здатися, що це звичайне ідеологічно заангажоване кіно з чітким конфліктом: гуцули, що перейшли на бік німців, проти червоноармійця. Німці та їхні прибічники зображені у фільмі як антагоністи. Натомість поранений червоноармієць сам-самісінький серед лісу, він хоч і озброєний, проте стріляє виключно у відповідь, не відкриваючи вогонь першим. Як тільки йому доводиться відстрілюватися, то він один, наче супергерой, може одразу “повалити” кількох.


В пошуках антагоніста


Німці зображуються як абсолютне зло лише в кульмінаційному моменті, коли під час балу прибічників німців поліцаї змусили партизанів-гуцулів танцювати на битому склі, а згодом — застрелили їх.


Серед тих, хто танцював, був і молодик Іванко, з яким поліцай Роман, наречений Аннички, на початку фільма танцював аркан в звичайному гуцульському вбранні. Вбачаємо чітку паралель між сценами двох танців — братським, веселим з динамічним рухом камери, та танцем божевільним, обрамленим кров'ю з п'ят на битому склі зі статичною камерою, яка чим довше показує нам те, як ступні молодика впиваються в скло. Це показує Романа в двох іпостасях: звичайного гуцульського легіня та офіцера у німецькій формі.

Перший кадр — Іванко та Роман танцюють аркан
Другий — Іванко танцює на битому склі
Німецькі поліцаї готують готують бите скло для “танцпляцу”
Вбиті німцями партизани під час танцю

Проте Роман — чи не єдиний, кому не подобається дивитися на біль Івана. Власне, він намагався піти з Анничкою напередодні цього “танцпляцу” , аби не піддавати наречену мукам, проте їм завадила одна поліцайка. Під час танців і розстрілу Анничка голосила і просила в людей про допомогу, але ніхто нічого не міг зробити, більше того: німці лише сміялися з того всього, а її коханий не міг це зупинити. Натомість Андрій наприкінці цієї сцени каже: “Я не воїн, я — кат”, натомість перед цим він казав, що є воїном, а не катом.

Анничка та Роман йдуть з бенкета

Це моральне переосмислення Романа цікаво розглядати в контексті своєрідної сповіді гуцула, що був у німецьких коліщатках, визнання ним помилки того, що він став німецьким поліцаєм. І спершу це здається дивним, адже таким чином частково дегуманізовується і німецька сторона.


Як на сучасного глядача, ця сповідь є доволі правильним висновком, що вписується в наративи про невиправдання вбивства за будь-яку ціну та становища індивідуального життя, вище, ніж благо ідеї. Проте в контексті СРСР ці слова промовляють зовсім по-іншому. Вони засвідчують фактичне визнання українцями, які були під німцями, що вони не праві, що лише вони і німці чинили зле. Натомість, те, що зі свого боку совіти пролили чимало крові, фільм, звісно ж, замовчує, адже це протилежний наратив.

Роман з офіцером навідалися до дому дівчини
Анничка та Роман

І на цьому моменті мені як сучасній глядаці важко визначити хто ж є антагоністом. Фактично, протягом усього фільму мене веде Анничка, яка закохалася в Андрія, та до Романа вона теж непогано ставиться, хоч і віє холод в його сторону. Та розв'язка фільму перевертає фільм з ніг на голову, адже головним поганцем виявився батько Аннички, який був різко налаштований проти совітів, і вирішив виманити з прихистку коханого доньки та й застрелити його.

Батько Аннички

Натомість підстреленого батьком Аннички Андрія взяли в полон німці, звідки, завдяки хитрому плану, через весілля з Романом, Анничка таки визволила коханого і, за класикою жанру, втекла з ним на возі прямо з весільного бенкету.

Анничка серед ув'язнених німцями намагається врятувати Андрія
Анничка та Роман в день весілля

До речі, Анничка протягом усього фільму веде себе доволі сміливо, фактично вона сама вирішує свою долю і всілякими шляхами намагається врятувати Андрія. Усі в селі напророчили їй весілля саме з Романом, проте Анничка, закохавшись а червоноармійця, самотужки робить усе, аби бути з ним, усвідомлюючи небезпечність загрози з боку німців. Такий емансипований образ жінки добре лягає на сучасні наративи того, що жінка сама вільна обирати свій шлях і протистояти патріархальній системі, за якої батьки (батько) обирають наречених (і не лише їх).

Аничка цілує Андрія

Повернімося до втечі з весілля. Власне, найбільший саспенс спостерігається наприкінці фільму, коли за Анничкою з коханим на возі плентається її батько, і, не витримавши втечі доньки, стріляє в неї.Тобто знову ж таки поганцями виступають самі гуцули, які просто прийняли не “ту” сторону, і самі вбивали своїх ж селян через тих німців.




Батько вбиває Анничку на возі


Гуцули та війна


Я припускаю, що глядачі 1969 року одразу стали на сторону самотнього червоноармійця в лісі й зневажали німців, які вже в одній з перших сцен говорили її батьку, що хочуть забрати дівчину на війну. Також варто взяти до уваги, що фільм був зроблений майже за 25 років після війни і радянський глядач вже достатньо наситився наративами про “поганих німців”. Натомість мені, як глядачці 2021 року, німці не видаються демонізованими, першу половину фільму вони були зображені помірно адекватними, без сцен вбивства, жорстокості тощо. І тоді постає питання, на чиєму боці бути: примарних совітів, які поодиноко бігають у лісах, чи на боці німців, які нібито навели порядок у селі?

Загороджене місце для партизан

От і гуцули не були певні свого вибору, не розуміли, що ж відбувається по той бік гір. У фільмі до них них не долітала жодна інформація про те, що відбувається в світі, це ми можемо аналізувати події у їхньому селі, озброївшись детальною інформацією про перебіг Другої світової війни. Зараз інформація про те, що коїться у далеких Афганістанах та Америках, з'являється у наших смартфонах зі швидкістю світла, і ми маємо змогу проаналізувати ситуацію на світовій політичні арені. Натомість для селян в 40-их років минулого століття радіо “брехунець” був би за щастя.

Анничка молиться в церкві поруч німецької поліцайки

Цей фільм добре показує і дозволяє зрозуміти, як через незнання глобального контексту гуцулам було байдуже на глобальні ідеології. Селяни прямо промовляли у фільмі, що не знають, на чию сторону треба пристати. На одній зі сцен у церкві гуцул в молитві промовив: “Відверни, Господи, людовбивчу війну, не дай погибати роду чоловічому”. Власне, цей селянин говорить за більшість люду в селі, адже для них головне — спокійне життя на своїй землі, а глобальна політика та війна — це щось далеке та незрозуміле.


Насолода для естетів


Окремим пунктом варто виділити операторську роботу Миколи Кульчицького, адже від кожного кадру у фільмі, постановки світла та композиції, по шкірі відчуваються мурашки естетичного задоволення. Власне, більшість радянських українських фільмів зняті надзвичайно красиво, особливо, якщо йдеться про українське поетичне кіно. Цей фільм важко віднести до поетичного, адже в ньому мало символіки та деталей і зміст превалює над чуттєвістю візуальною, проте фільм однозначно вартий уваги через свій візуальний стиль, навіть певний експресіонізм в окремих кадрах.

Батько Аннички біля схованки Андрія
Андрій дивиться на Анничку

“Анничка” — один із прикладів справді доброго українського радянського кіно, яке цікаво переглядати в наш час і аналізувати не лише з ідеологічної точки зору. Адже тут вдосталь і екшену, і любовних колізій, і проблематики батьків і дітей, ба навіть — жіночої емансипації. Саме різноманіття проблематики, неоднозначність образів змушує сучасного глядача поміркувати про фільм, і саме це є цінним в старих фільмах, які не втрачають свою актуальність.


43 перегляди0 коментарів