Анімаційні історії українського кіно

Оновлено: 21 лист. 2021


Що робити, якщо настрій, як і погода цієї осені, — надто мінливі, а під драми виплакані усі сльози та видумані усі думи? Одне слово: анімація. Поправка, два: українська анімація. Мрійлива, трешова, колоритна…словом — різноманітна, тож кожен однозначно знайде щось своє. А поки пропоную переглянути такі яскраві стрічки:


Йшов трамвай № 9, реж. Степан Коваль (2002)

Мультфільм змальовує типову транспортну ситуацію в українських містах: давка в годину-пік, представництво усіх верств населення (молода пара, діти, старші люди, «бувалі», навіть кишенькові злодії), суперечлевий сервіс та умови пересування. У ситуаційному сюжеті вгадуються знайомі типажі: дотепні, глузливі, а то й дивні. Це квінтесенція побутової культури нашого суспільства — смішна і сумна водночас. Фільм виконаний у техніці пластилінової анімації, що хоча було й вимушеною обставиною, втім додало відчуття теплої «ремісничності» зображуваного: чого лише вартий момент, коли водійка трамваю хреститься перед тим, як вирушити (!). Це вже не просто «фігурка», а цілісний образ, який можна легко уявити собі в звичайному житті. А через іронію лікувати роздратування, що і пропонує автор «Трамваю..» Степан Коваль.


«Людина у футлярі», реж. Леонід Зарубін (1983)

«Нічого дивного немає в тому, що на цьому світі є немало людей, самотніх по натурі..»

Так, це українська екранізація за Чеховим в період розквіту студії «Київнаукфільм». Режисер Леонід Зарубін у звичному для себе жанрі лялькової анімації розповів про вчителя грецької мови Бєлікова. Він дуже роздратований дійсністю і параноїдально очікує неприємностей від життя, а тому має «постійне і непереборне» бажання відокремитися від оточення, мати таку собі захисну оболонку. Проте чи здійснюються усі жахи та негаразди, що їх часто малює собі людська уява? Класичний сюжет, доведений до гіперболізованої крайності є чи не надсучасним, особливо в умовах періодичних локдаунів. Можливість абстраговано спостерігати за такою манерою антивзаємодії зі світом нагадує сучасний запит на боротьбу з тривожністю, що лише актуалізує анімаційну стрічку.


«Сім мам Семена Синєбородька», реж-ка Людмила Ткачикова (1992)

Родина Синєбородьків (батько й син) залишилися без мами, яка раптово зникла. Проте герої ставляться до такої ситуації досить байдуже, адже помітили це лише через деякий час. Недовго думаючи, вони вирішують знайти нову маму, адже котлетки самі себе не зроблять. Тож починається так званий парад потенційних кандидаток на роль «мами» — няньки, кухарки, прибиральниці в одному обличчі. Іронічна історія за мотивами казки Григорія Остера ставить питання щодо розподілу домашніх обов’язків й цінності кожного члена родини.

Візуальні ж прийоми тонко висміюють вкорінені стереотипи й типажі. Тут зійшлося все, за що ми любимо українську школу анімації: гостру, експериментальну, по-хорошому хуліганську.


«Елювіум - Регенеративна істота», реж. Стас Сантімов (2017)

У цієї короткометражки є всі передумови стати анімаційним трилером. Час подій — чи то 50-ті, чи то 60-ті роки минулого століття. Самотній чоловік у потязі помічає загадкову жінку, але вже через момент втрачає її з поля зору. Він прибуває до готелю, де таємничим способом все ретельно розплановано та продумано наперед, й навіює герою вже знайомі образи.

Нагнітання атмосфери і містифікація подій (ніч-вулиця-готель-дендизм і світськість) нагадують стиль оповіді Йоргоса Лантімоса, режисера «Лобстера» та «Фаворитки». А звуковий ряд — сучасний ембієнт, який поглиблює відчуття умовності часу і простору.


«О, Париж! Oh, Paris!», реж. Олександр Шмигун (2010)

Ніжна і ностальгійна картина про заповітну мрію, яка завжди відкладається «на потім».

Одна літня жінка все життя хотіла побувати в Парижі, втім за неможливістю здійснити це бажання почала колекціонувати усе, що пов’язане з ним: купу фотографій, статуетки Ейфелевої вежі, замальовки вуличок та листівки. Реалізована командою «Укранімафільму» лагідна, деталізована мальованість фільму чудово підкреслює застиглість у часі та уяву героїні.

Аж ось вона має на руках омріяний квиток, швидко збирає найнеобхідніші речі (і музичні партитури, так), ледь не спізнюється на потяг.. Жінка згадує все, що так любить у цьому місті, ототожнюючи себе з героями «поп-культури», на якій виросла. Ще б пак, адже ось трохи — і вона побачить все це на власні очі.


«Кохання», реж. Микита Лиськов (2019)

Дотепне спостереження за життям сучасного українського міста (Дніпра) та стосунками між раптовими героями. Стилістично смілива постмодерністська стрічка зібрала чимало національних і міжнародних нагород, зокрема у Німеччині, Фінляндії, Естонії, Польщі, Китаї, потрапила в основний конкурс Міжнародного фестивалю анімаційних фільмів в Аннесі (один з головних фестивалів анімації). Тут є місце і екологічній тематиці — салют образам агресивних літаючих пакетів Габріеля Хареля, мальованій стилістиці «Хоботні», а сцена з коханцями, які намагаються комунікувати навпомацки взагалі відсилає до апокаліптичних мотивів. Знайомі контексти міста і сюжетні деталі змушують посміхнутися, надають легкості та алегоричності сенсів. Таке воно, «кохання» наших сучасників.


Ну і як не згадати золотий фонд колишнього «Київнаукфільму», який можна передивлюватися вічно: серію «Козаки» (1967—1995), серії «Пригоди капітана Врунгеля» (1976—1979), «Капітошка» (1980), «Аліса в Країні чудес» (1981), серії «Лікар Айболить» (1984—1985), «Острів скарбів» (1986—1988), «Енеїда» (1991). І це далеко не повний список сміливої та нетипової анімації наших творців. Час від часу гортайте підбірки українських мультфільмів, вмощуйтеся разом з малими (або й самі), і підспівуйте легендарним пісенним номерам.




29 переглядів0 коментарів