Петля самотності для жінки на березі моря: фільм «Такі красиві люди»

Оновлено: 21 лист. 2021


Риба, самотність і сценічна геометрія три декорації, які формують внутрішню історію дебютної стрічки Дмитра Мойсеєва «Такі красиві люди», прем’єра якої відбулась у 2013 році. Фільм був знятий за підтримки Держкіно у Криму, Івано-Франківську та інших локаціях, ще до окупації півострову. Героїні та персонажі фільму живуть на березі моря у візуально вичищеному середовищі операторського і режисерського бачення. У до нудоти правильно вибудуваній геометрії кадрів вони рухаються нежваво і виважено, так, наче сценарій, зйомка й акторська гра перетворили їх на скульптурний парк просто неба . Головна сюжетна лінія обернена довкола Марти (Поліна Войневич) 38-річної жінки, яка разом із сім’єю подруги втекла в пошуку відради у відлюдькуватому місці й риболовлі. Одинокість Марти сюжетна петля стрічки, яка затягує у стереотипний образ «жіночої самотності» й підкріплює його. З цього образу у фільмі немає іншого виходу, окрім як в ідеалістичну закоханість головної героїні і потребу «того самого» чоловіка, який врятує від туги.


Чиясь самотність це завжди плідне поле для чужих припущень, маніпуляцій та можливості іншим зіткати з неї свою послідовність подій. Надто, коли ця самотність самотність жінки. Тоді вона стає особливо вразливою і самотність перетворюється на клеймо, де немає місця для самовизначення. Ці маніпуляції розщеплюють жінку як соціальну фігуру і абсолютизують її до фрагменту історії про пошук кохання, яка має закінчитись щемким щастям (радше: ущасливленням від чоловіків та хлопців). Особливо гарною кінцівкою такої історії може вважатись та, що відбувається на березі моря.


Однією з таких історій і є казка про героїню «Таких красивих людей». Марта у минулому вчителька фізики, що втекла жити біля моря і рибалити. Її життя існує осторонь будь-кого, крім риби і родини її подруги Люби (Алла Бінєєва). Любу турбує самотність, похмурість і неприлаштованість Марти, тому вона намагається змусити подругу погодитися бодай на якогось чоловіка, що випадково заїхав у їхні дикі місця. Вона відмовляється від нього і зрештою промовляє: «Я чекаю чогось іншого».

Що подруга, що цей випадковий чоловік (а тут всі чоловіки трохи випадкові) не дають жінці проартикулювати внутрішню загубленість, натомість інструменталізують її відчай і ще більше стимулюють її відчуття покинутості. І якщо спершу вона стверджує, що її все влаштовує і ніхто не потрібен, то згодом з її вуст вже чути наступне: «Я нікому не потрібна. Так прикро. Так хочеться кохати. Невже я на це не заслуговую, щоб поруч була кохана людина, яка б мене обіймала. Щоби з нею засинати. Для неї вранці готувати. Так виходить, що я взагалі не потрібна». У режисерському баченні самотня жінка, яка стверджує, що все гаразд і вона сама собі подобається без додаткової жіночності рано чи пізно впадає у відчай.


Звісно ж, у якийсь момент Марта вже з вином, одягнута у сукню, грає на піаніно. Її ж в’ялим, беземоційним та затупленим голосом чуємо: «Мадера Кримська. Чотири роки витримане в неповних дубових бочках. Колір від золотистого до темно-бурштинового. Букет яскравий, складний, своєрідний. Ідеально пасує до самотньої жінки у віці 38-ми років».


Гра на піаніно, декілька бокалів вина завершуються смутково-безпорадним лежанням на ліжку і проханням до Люби її поцілувати якийсь невагомий і незрозумілий в усьому фільмі жест, що неможливо звести до цілісного лесбійського підтексту. Поцілунок залишається побіжним декоративним візерунком на загальному тлі і викликає радше непорозуміння, аніж додає вимірності зображеним характерам чи вагомо позиціонує потребу тактильності головної героїні.


Нарешті, Марта зустрічає «того самого» чоловіка Івана (Костянтин Данилюк), що теж випадково до них забрів. Все настільки добре, що він залишається у неї жити. В його лиці Марта отримує того, кому вона може готувати і за ким можна спостерігати під час сніданку. Майже миттєво вона починає частіше носити сукні, посміхатися, розпускати волосся вона робить все те, що демонструє її як ту «справжню» жінку, в яку її хотіла раніше перетворити Люба заради попереднього випадкового чоловіка. Атрибути жіночності для Марти по-справжньому цінними стають лише поряд з Іваном.

Пізніше він, авжеж, зникає, бо як же інакше: випадкові чоловіки мають хоча б один раз зникнути, щоби невипадково повернутись і відіграти свою роль ущасливлення. Заради нього вона їде з узбережжя в Івано-Франківськ і вмовляє його повернутися. Причина його зникнення потреба «бути кимось» поряд із нею, хоч сам він їй казав: «Будь, яка ти є».


Ані він, ані вона не знаходять нічого, окрім ілюзій одне одного. Натомість їх об’єднує сором, що наприкінці наче має зникнути, але залишається між рядків їхніх стосунків, продовжує визначати те, «ким вони є». Втеча на порожнє узбережжя країни не рятує від соціальної трафаретності. Вона продовжує формувати життя там, де рибин більше, ніж людей.


Фільм «Такі красиві люди» підгодовує ідеї «цілющої любові» і романтичного партнерства, які лікують відчуженість від світу. Стосунки на березі моря в логіці цього наративу слугують подорожником, який прикладається до психологічних травм і соціокультурних розломів. «Такі красиві люди» не переозначують соціальний сором, а просто витискають його за дужки і залишають поза краєвидами степів, десь в Івано-Франківську. Водночас самотність головної героїні тут лише для того, аби хтось з’явився і заперечив її попереднє самовідчуття. Модель жіночого досвіду тут не більше, ніж умовність для казкового зцілення та єднання з чоловіком, якого вона готова любити попри все. Це «попри все» стає навіть більшим, ніж особиста історія травм і загубленості самої Марти.


Демонстративна кінематографічність формує візуальну економіку фільму це штучна геометрія, виставлена напоказ неприродність людей і степові краєвиди, які слугують привабливим обрамленням. Естетизація стереотипу про самотню жінку призводить ні до чого іншого, як до його підкріплення і поглиблення образу жіночої безпомічності на самоті. Все це зображує радше не героїню, а версію сценічного муляжу, в якому плаский натяк на жіноче переживання оформлюється в естетичну надмірність. Візуальна декоративність підсилює відчуття закинутості місця, де живуть персонажі, і поглиблює пафос їхньої відчуженості від усіх інших. Мелодраматична зворушливість і схематичність історії сконструйовані у манері співчутливого деміурга, який шукає живих людей, але створює з них естетичну виставу.




37 переглядів0 коментарів