“Сафо”: мить і міт

Оновлено: 31 груд. 2021


Знята у 2008 році Робертом Кромбі на студії “Ялта-фільм”, стрічка “Сафо” вважається одним із перших зразків українського квір-кіно. За сюжетом, донька американського мільйонера Сафо та художник Філ вирішують провести свій медовий місяць на Лесбосі. Триб їхнього розміреного життя розривається, коли Сафо зустрічає Гелену, доньку російського археолога. Героїня закохується і починає змінюватись, відчуваючи дедалі сильніший зв’язок зі своєю античною тезкою. Хай той факт, що цей фільм був знятий британським режисером, і створював певну дистанцію, він все ж став знаковим для українського кіно. Тим цікавіше передивлятись “Сафо” сьогодні й аналізувати стрічку з сучасної перспективи.

Свого часу “Сафо” позиціонувалась як провокаційна еротична драма, але сьогодні афіша фільму - знеособлене, оголене жіноче тіло, зафіксоване на місці чужими руками, які наче не до людини доторкаються, а утримують у повітрі коштовну вазу - видається чи не найбільш провокаційним з усього, що є в історії. Хай еротичні сцени й зняті з відтінком скандальної вуаєристичності, але зараз вони видаються майже сором’язливими. Камера стилізує зображення, позбавляючи його життєподібності, але робить це з конкретною метою (в історії античність ототожнюється з чуттєвістю, а персонаж_ки, що кохаються на екрані, уподібнюються до увічнених у мистецтві геро_їнь античних фресок). До того ж еротичні сцени до певної міри є метафоричним: розглянуті в динаміці, вони стають паралелями до внутрішніх змін Сафо.

Від початку Сафо постає перед нами як емансипована жінка, але ця свобода куплена грошима її батька-мільйонера. Вона має змогу водити автомобіль і відпускати дотепні ремарки про здобуте жінками право голосу, але - принаймні, спершу - це лінійна і дещо лялькова свобода. Додається до цього і замкнений простір Лесбосу. "На острові нікого немає," - говорить Сафо, захищаючи своє право на самовираження та ігнорування соціальних норм, хоч насправді острів'яни оточують її увесь час. Втім, між Сафо і ними лежить не зрівнювана класова різниця, і вони в оповіді суб'єктністю не наділені: ми не знаємо їхніх імен, а в пасторальних картинах, на тлі яких вони переважно з'являються, вони виглядають як невіддільна частина екзотичного/ екзотизованого пейзажу.

На шляху до справжньої свободи важливими для Сафо є дві речі: постать античної поетки Сафо та міт про андрогина. Історія про поетку-Сафо надає Сафо-героїні тяглість, допомагає їй усвідомити свою орієнтацію, забезпечує моделлю жінки/персони, з якою вона себе асоціює (причому ця тяглість нею усвідомлюється доволі буквально: вона сприймає себе як реінкарнацію поетеси). Цікаво, що історією античності включно з історією античної сексуальності на острові займається ще одна людина, що не може знайти себе. Антична культура пригнічена, Лесбос християнізовано, і розкопками займається лише батько Гелени, що і досі чекає повернення в СРСР, "коли там закінчиться революція". Як і Сафо, він загублений в часі - а отже, маргіналізований.

Завдяки його дослідженням Сафо дізнається і міт про андрогіна. Використовуючи його як фрейм, вона описує свій досвід мовою, наданою мітом: переживаючи романтичні почуття до Філа та Гелени, Сафо говорить, що стає то жінкою, то чоловіком. Це класичний спосіб осмислення власної ненормативної сексуальності за відсутності інакшої, більш пристосованої до цього мови. Гендер для Сафо - це одночасно її самовизначення, самопрезентація, пов’язана з орієнтацією ідентичність - а іще конкретні гендерні ролі, прийняті в суспільстві конкретного часу в конкретному місці. "Я була чоловіком увесь цей час," - так Сафо нагадує Філу про те, що в їхній парі це вона має гроші, а він від неї залежить. Її чоловік замкнений у сфері приватного, причому замкнений цілком буквально - він є частиною інтер’єру, красивого маєтку. Його сфера впливу обмежена його художньою майстернею - естетично оформленою, як і все їхнє життя, що змайстроване бездоганно, наче ляльковий будиночок.

Фільм вивертає навиворіт троп про чоловіка-творця та жінку, що його невтомно підтримує. Коли вони вперше з'являються в кадрі, вони поєднані, зчеплені разом, наче подвійні античні фігурки, але насправді це саме Філ прив'язаний до Сафо. Ті її риси, які спершу здаються Філу цікавими, поки вони вкладаються у неординарний, але прийнятний в їхньому колі образ жінки, з часом починає дратувати та лякати його - але він не має сили якось на це вплинути. Філ пише з неї картини, фіксуючи в часі та просторі своє уявлення про неї, якому вона насправді не відповідає - і це видається їй насильством. Сафо відстоює своє право на тілесну автономію, прагнучи стати не об’єктом малюнку, а тою, яка малює сама, власноруч перетворюючи тіло на полотно: героїня робить собі татуювання, і кадри цього епізоду римуються з першою сценою фільму, в якій Сафо “розстається з невинністю” - тільки цього разу вона робить свідомий вибір.

Лише після самогубства Сафо Філ отримує суб'єктність (разом зі спадком, що робить із нього справжнього "чоловіка"). Тест Бехдель фільм не проходить, а пролітає, а ось двоє чоловіків у кадрі говорять між собою лише наприкінці, коли Філ стоїть над домовиною дружини. Саме тоді він виходить із підкореної позиції і отримує право самостійно приймати рішення, яке до того мала лише Сафо. Тепер тільки він може зробити пропозицію Гелені та здобути внутрішній спокій, бо його самосприйняття приходить у згоду з тим, як його сприймає оточення.

Передивляючись “Сафо” зараз, ловиш себе на думці, що хочеться вписати його в контекст лесбійських костюмованих драм останніх років. Та, на жаль, “Сафо” складно порівняти з умовними “Портретом дівчини у вогні” чи “Амонітом” з декількох причин. По-перше, сучасні фільми такого штибу прагнуть деконструювати усталені жанрові тропи; “Сафо” все ж впадає в небажані кліше. По-друге, автор_ки, що знімають історичне квір-кіно сьогодні, прагнуть віднайти нові способи розповіді, переосмислюючи в тому числі роль творч_ині та її погляду - натомість “Сафо” позначений некритично переданим male gaze’ом. Проте, напевно, найбільш істотна відмінність полягає у ставленні героїнь до свободи волі. Cвідомі щодо існування складних зв’язків і структур влади, творч_ині сучасного квір-кіно прагнуть оживити героїнь минулого, наблизивши їх до нас. Натомість у центрі “Сафо” - не так оживлення міту, як мітологізація життя. Сафо наділена суб’єктністю - але це лише можливість існувати всередині фаталістичних структур; вона має свободу - але це свобода рухатись до неминуче трагічного фіналу. Усвідомивши себе античною поетесою, Сафо обирає - обирає стати мітом, обмежитись в просторі та часі - навіки лишившись на Лесбосі, навіки застигнувши в миті лімінальності, в миті зробленого вибору. Легенди, які вона колись із захватом слухала, впізнаючи у них себе, тепер мовитимуть саме про неї.


138 переглядів0 коментарів