Люди за темних часів: проміжки етики «Приятеля небіжчика» Куркова і Кришотофовича

Розмова про етичність до нудоти властива нашому часу: бажання виносити діагнози нашій суцільній анти-етичності упритул суміщене з необхідністю продукування нових етичних норм. Прагнення етичності по-своєму є діагностичною підкладкою ціннісної загубленості і відчайдушного бажання знайти собі прихисток сьогодні. У цьому сенсі зрежисований В’ячеславом Криштофовичем і написаний Андрієм Курковим за його ж повістю фільм «Приятель небіжчика» 1997 року — це чудова можливість озирнутися на інший штиб пошуку етики: скоріше відчути її відсутність і змиритися, аніж помістити себе у нову парадигму. Намацування порожнечі — це найбільш інтенсивний досвід людської загубленості, який у випадку фільму кінця українських 90-х років сприймається настільки ж органічно, наскільки змушує сумніватися у відповідності твору своєму часові, адже те, з якою лагідністю фільм зображує свого героя, ніяк не суміщується з «диким» образом періоду його створення.

Криштофович відомий своїми сентиментальними кінематографічними жестами: «Дрібниці життя», «Самотня жінка бажає познайомитись» і «Приятель небіжчика» — лише деякі з них, але найвідчутніші.

Курков, відомий неабияким читацьким інтересом аудиторії, написав повість «Любий друг, приятель небіжчика» і пізніше перетворив її на сценарій. У фільмі головний герой Анатолій (Олександр Лазарєв молодший) — незвичний для пострадянського ока ослаблий чоловік, якого утримує колишня дружина. Чоловіча слабкість — це філологія, колись царина мужнього розуму, сьогодні фінансово невигідна професія.


Перекладач без роботи, з відчаєм в очах — образ достатньо привабливий, аби ставитись до нього із розумінням і навіть із симпатією. Більше того, навіть коли Анатолій робить очевидно невдалі вибори з глядацької перспективи — ми залишаємось на його хиткому боці і співчуваємо його загубленості, полишеності, гуманітарній безпорадності у світі «90-х»: часу, наповненого міфами і картинками рекетів, але парадигмально неосмисленого.


Потреба вирватися із власної загубленості для Анатолія стає в один момент ступанням на території вседозволеності і недозволеного. 90-ті як час без правил або, скоріше, час зі своїми беззаконними правилами — фрустрація держави без правової й громадянської культури, — стає першою точкою роздвоєності біфуркації, в якому людина вимушена існувати у пітьмі не лише власній, що ніколи не скінчиться, а й у пітьмі свого середовища. Те, що мало б уберегти людину від самої себе (структура середовища) — наштовхує її на зони крайньої безвідповідальності і безвісті. Наслідок — деренчання етичності головного героя, який опиняється все нижче і нижче, поки не стає майже чи не названим батьком сина людини, вбитої на замовлення самого Анатолія через його внутрішню непослідовність.


Мене не цікавлять деталі цього сюжету — бандитські особливості можна усунути, це, так би мовити, декоративні відщепенці від справжньої трагічної історії, яка розгортається перед нашими очима. Не треба заглиблюватись у кримінальний світ і його закони, аби відчути як фігура головного героя все більше занурюється у людяність, що парадоксально від нього вислизає.

Afisha

Друга (фінальна) точка біфуркації головного героя — це дружина померлого (того самого «Небіжчика»), який був вбитий через Анатолія. Найтепліше приймає Анатолія саме вона — ніжна, гостинна, материнська, жіночна, у відчаї. Разом вони — люди за темних часів, які закривають очі на будь-яке етичне провалля і проміжки одне одного. Вона — бо не знає, він — бо боїться власних дій і бездіяльності.


В ліцейному посібничку Алена Бадью «Етика» французький філософ висуває концепцію «етики істин». Якщо коротко, то це про можливість бути безсмертним для усіх смертних. Смертність усвідомлюється лише людиною, тому ми й говоримо про людське, хитання людяності в цьому людському. «Подія істини», про яку пише Бадью, це обирання у невідомій ситуації такої етичної траєкторії дії, яка б глибоко проникла крізь дієвця і відкрила б йому новий вимір власної самості: перетворила б його на суб’єкта. Ця суб’єктивність здобувається тим, хто діє крізь власне долання дистанції до інших, а також через усвідомлення власної етичної самотності тут і зараз. Долання дистанції є нескінченним процесом; у цій нескінченності і неможливості завершити процес — її сенс. Водночас етична самотність — єдиний порятунок, який може дістатися людині. Це і перемога, і поразка — це суб’єктивність, з якою доводиться жити.

Film.ru

Головний герой «Небіжчика» з самого початку існує десь посередині цієї схеми. Його людяність хитається, мнеться, збирається у складки, розпрямляється, зникає і з’являється — здається, у ньому зібране найлюдяніше, але водночас найбільш суперечливе для ідеї будь-якої прийнятної людяності. Анатолій відмовляється програвати, але перемагати теж. З першого кадру до останнього ми існуємо разом із ним у його неможливості зробити вибір й у майже німій згоді пливти за потоком подій. Жодна з подій головного героя не стає «подією істини», у жодній з них він не знаходить для себе виходу і залишається загубленим, об‘єктом ситуації, а не активною суб‘єктивністю.


Ми наче постійно спостерігаємо за його бажанням зробити цей вибір і наблизитись до власної сингулярності, — етичної непересічності і здатності робити вибір, що втілює безсмертність смертного (суб‘єктивність). Водночас ми залишаємось досить далеко, аби продовжувати мислити цю не-етичність, цей шквал не-здатності жити і потребу виживати в обставинах, які перекроюють умови для комфортного гуманізму. Тож чи є ця невизначеність і глибока криза характеру — своєрідним гуманізмом 90-х?


Сьогодні про гуманізм або ніжно-іронічно, або ніяк. Здається, справжній гуманізм України і був, і помер якраз-таки у 90-х — ніколи так і не втілившись, бо втілюватись вже нема чому: ми існуємо вже надто в іншій культурній парадигмі, аби щиро паразитувати на гуманістичних цінностях. Так само й головний герой «Приятеля небіжчика» — це репліка етичності і постійне намацування власної неможливості бути.


32 перегляди0 коментарів