В пустелі сенсів чи не більше? Кінопритча Леоніда Осики

«Степ вабить, заманює...», — повторюють герої стрічки «Увійдіть, стражденні!». Рідний і трохи зрозумілий для одних, дивовижний та зовсім чужий для інших. Вони потрапляють сюди випадково, та мають винести з випадковості щось важливе. Часом кардинально змінивши себе.

«Увійдіть, стражденні!» — художній фільм 1987 року режисера і сценариста Леоніда Осики, виробництвом якого займалася Кіностудія імені Олександра Довженка. Картина легкої форми та метафоричного змісту, притчеві висновки якої спонукатимуть до роздумів про вибір людини: впливати на середовище або призвичаїтися до нього. Це фільм про спроможність встановлювати межі скептицизму, якщо людина зустрічає зовсім автономні явища на своєму шляху: будь-то іншу суспільну групу, чи невідомі для себе звичаї, або будь-які «чи», які вона прийняти не може. Окремі екстер’єрні сцени можуть викликати неабияке сум’яття. Втім воно працює на розкриття ідеї фільму та питань, що виникають після фінальних титрів.

Для початку дозволю собі трохи ретроспективи. Професійний шлях випускника ВДІКу Леоніда Осики дуже стрімко набирав обертів. Його другий повнометражний фільм «Камінний хрест» (1968) одразу потрапив до списку головних кінокартин «українського поетичного кіно», як згодом і «Захар Беркут» (1971). Другий на той час мав неймовірні масштаби: в зйомці було задіяно близько 2 тисячі людей масовки, а сам Осика посів визначне місце серед творців поетичного кіно роки разом з Іваном Миколайчуком, Сергієм Параджановим, Юрієм Іллєнком, Володимиром Денисенком, Борисом Івченком, Миколою Мащенком.

Режисери цього напряму намагалися осмислювали національні, соціальні чи культурні питання крізь особливий стиль, наповнений етнографічними та міфічними мотивами. Вони використовували значну кількість метафор, символів, звернень до літературної першооснови. Характерною особливістю українського поетичного кіно стає й притчевість змісту, що посилювалась спостереженням за природою, навколишнім середовищем. Основними наративами виступали пошуки порозуміння людини з іншими, самоідентифікації, зіставлення свого «я» з національною історією

Леонід Осика, фото: Вікіпедія

Своєрідною альтернативою у 1980-х роках стає новий жанр — «міська проза». Його сюжети пов’язані з осмисленням стану самотності, непорозуміння, часом нездатності людини до взаємодії з іншими. Фільми того періоду змістили увагу на аналіз морально-психологічного стану сучасника — пересічного громадянина, який живе, повністю призвичаївшись до умов свого існування в урбанізованому середовищі. Зразковими прикладами кінотечії «міської прози» стали «Короткі зустрічі» та «Довгі проводи» Кіри Муратової, «Польоти уві сні та наяву» Романа Балаяна, «Самотня жінка бажає познайомитися» В'ячеслава Криштофовича та інші.

Цікавим, хоча й дещо відокремленим експериментом у цьому жанрі можна вважати фільм Леоніда Осики «Увійдіть, стражденні!». Стрічка вибивається з тогочасного глобального кінематографічного контексту, що передбачав зображення соціального розшарування суспільства, матеріального неблагополуччя, жорстокості та повної байдужості, до державної ідеології. Режисер вже зображував камерні історії про «людину в обставинах» («Хто повернеться — долюбить» (1967), «Дід лівого крайнього» (1974), «Тривожний місяць вересень» (1976), тож нетиповий сюжет стрічки лише урізноманітнює доробок митця.

Під час перегляду ми маємо можливість відрефлексувати проблематику такого собі «природного стану людини», зіставлення протилежних способів життя та світосприйняття. Наративи фільму резонують з шуканнями представників «просунутого» XXI століття: відчуття себе «на своєму місці», відкриття інакшого та спроб примиритися з цим, слідування обраному шляху. Іноді видається просто парадоксальним, що ми настільки схожі на героїв минулого. Ми все ще шукаємо відповіді на «вічні» питання, втікаємо якомога далі від суспільства, щоб відчути справжню, втрачену спорідненість з природою.

Постер фільму, фото: Вікіпедія

У центрі сюжету — майже біблійні мандрівники: еколог Авенір, фізик Гелій і ботанік Іветта. Вони вирушили у віддалену пустелю, щоб допомогти героїні знайти цілющу полин-траву на ліки для її батька. Взаємовідносини між персонажами періодично сягатимуть напруги, адже обидва чоловіки закохані в Іветту, чому й вирішили її супроводжувати в пошуках рослини. Сувора та незвична місцевість швидко заплутує героїв. Вони вимушені блукати деякий час, поки випадково не натрапляють на поселення під назвою Сьомий Гурт. Перша зустріч з місцевими особливою люб’язністю не відзначається, — зголоднілі подорожні без дозволу забивають півня, а мешканці Гурту не зовсім приязно ставляться до непроханих гостей. Проте вони все ж наважуються прийняти науковців. В ідеалістичній пустельній обителі проживають дід Матвій, знахарка Вірунья, пастух-пісняр Льоня та щира, наївна дівчина Маруся. Годі й казати, що таке знайомство вносить тривогу в розмірене існування поселенців, спосіб життя яких зовсім різниться зі звичним середовищем для головних героїв.

Науковці бродять пустелею, кадр з фільму

Образи науковців — архетипи, через які у сюжеті протиставляються позиції, принципи чи спосіб життя. Іветта являє собою образ дівчини, уваги якої прагнуть герої, а її бажання знайти лікарський полин стає рушієм історії. Вона поступливо та з повагою від початку ставиться до місцевих, акуратно уточнюючи, що до чого на теренах, де вони опинилися. Гелій — прагматик, рішучий, не схильний до зайвих компромісів. Він розмірковує «на холодну голову», вміє використовувати в’їдливі аргументи або маніпуляції, щоб отримати із ситуації максимум вигоди (що підкреслюється в діалозі з дідом Матвієм, коли той виступає в якості лідера групи). Персонаж Авеніра постає як образ вченого, здатного цілковито занурюватися в досліджувані побут та середовище. Він захоплений прикладом свого попередника-колеги, що був у поселенні до героїв та помер вважай під час експерименту, який для Авеніра стає чимось більшим, ніж просто дослідницький інтерес. Герою не притаманна зарозумілість у ставленні до жителів Сьомого Гурту. Він весело виконує господарчі справи разом Льонею, сумбурно римуючи віршовані куплети.

Схильні до авантюризму та ризику, герої діляться філософськими роздумами та відчуттями. Гелій розповідає про особливий стан перцепції, повного злиття «з небом, повітрям та землею», який переживає під час привалу. Сучасні нам мотиви хворобливого стану «пошуку істини», що ширилось і в недалекому для того часу кіно епохи відлиги проглядаються через події в сюжеті, і через світоглядні позиції Особливо це простежується в поведінці Авеніра, який захоплено, хоча з деяким відчуженням ставиться до місцевого колориту: повністю ремісничого типу господарства, побожного ставлення до природи та стихії, традиції пити кров барана.

Розважлива, відкрита Маруся готує частування, кадр з фільму

На протиставленні «людини науки» та «людини як дитя природи» зав’язана головна конфліктологія стрічки, оскільки, на перший погляд, столичні вчені постають як світочі знання для «відлюдькувато-дикуватих» жителів Сьомого Гурту. Фізик Гелій підкреслено висміює посаду діда Матвія (він старійшина поселення), трохи глузує над відхрещуванням від наукових здобутків у громаді, їхніми забобонами. Іветта займає більш збалансовану позицію: вона в захваті від різноманіття флори в цій місцевості, легко знаходить мову з Марусею, хоча й одразу помічає закоханість дівчини в Авеніра.

Найбільшою складністю та цілісністю у ставленні до гуртівців та їх способу життя вирізняється саме Авенір. Історія вченого, що заблукав у поселення незадовго до них, вражає героя та змушує переосмислити світоглядні речі. Під час бурі, яка за іронією відбулася саме тоді, коли в Гурті зупинялися чужинці, Льоня влаштував театралізовану розповідь про науковця на прізвисько Ходак, який забажав повністю мімікрувати під сайгаків — представників роду антилоп, які не приручаються, оскільки вони «і є сама природа». Він намагався диковіти та стати «своїм» у стаді, максимально слідуючи звичкам тварин, а за тиждень його знайшли мертвим на шляху до водопою. Авенір глибоко проживає почуте, він знаходить у трагічному експерименті Валерія Ходакова символізм, адже «все-таки він побував шкурі сайгака, за всіх нас. За нашу вину перед природою». На що Гелій буквально на наступний день впевнено резюмує: «у будь-якому дурдомі більше матеріалу, ніж в цій патологічній істориці».

Льоня розповідає історію, кадр з фільму

До прийому смислової експресії вдається і монтажна логіка картини: одразу після історії Ходака нам показують сцену полювання на цих диких тварин. Документальність зйомки та натурність самого процесу змушує глядача ніяковіти й постати перед питанням як щодо етичності зображуваного, так і етичності загальної, що ніби витікає з контексту фільму. Чи має хтось монополію на ставлення до природного середовища, господарчих практик зокрема? Чи може хтось з умовного «прогресивного кола» (у випадку фільму — вчені), нав’язувати своє відношення, хоча вони не живуть в цих умовах і не слідують тому темпу й характеру життя, навіть ритуалам, які неодмінно існують в таких поселеннях. З усім тим, для Матвія, Віруньї, Льоні та Марусі життя в цих умовах, за цими правилами — власний вибір: старі живуть тут досить давно, Маруся втекла від притулкового життя, а Льоня повернувся туди після армії заради дівчини. Вони поважають місцевість, на якій живуть, призвичаїлися до її умов й труднощів. Перед прощанням з Авеніром пастух йому каже, що «степ — найбільш давня природа, з нею так треба: глянув — і йди. Або залишайся».

Апогею досягає шлях кожного героя, адже непримиренності лише загострювалися, а ідеального рішення для всіх не було і не могло бути. Через бійку, що влаштували Гелій та Авенір, останній залишився з гуртівцями ще на деякий час. Він розуміє, що до пісків Каракумів йому зараз не дійти, екзистенційних питань — хоч відбавляй, а прийняти кохання Марусі він не готовий. Єдине, що залишається — «працювати, щоб і про себе і про душу забувати». На це Вірунья тонко відказує, що людині сайгаком не стати, й розмова заходить вже щодо релігійного самоусвідомлення героїв.

Вчені біля Сьомого Гурту, кадр з фільму

Тим часом до Сьомого Гурту, пункту перегонщиків скоту, навідуються міліціянти, які шукали зниклих вчених. Вони з цікавістю оглядають поселення та обіцяють приїздити частіше, адже «така місцевість пропадає». Що це судить двом старим, які залишилися в Гурті, — можна тільки здогадуватися. Та повернемось до протистояння природного ходу речей та активного, часом нахабного впливу людини на середовище. Ми маємо визнати, що умова перетворення довкілля — головна складова діяльності людини. Вона здатна до порушення балансу, що був встановлений віками, тож навіть вивчаючи його, завжди відчуватиме провину: чи то «в шкурі» мисливця, чи то в якості вченого. Це прослідковується й у історії взаємин освічених науковців Авеніра, Гелія та Іветти з інтуїтивними поселенцями Матвія, Віруньї, Льоні й Марусі. Ба й в іменах персонажів зображена їх рівновіддаленість один від одного, а на глибшому рівні про це говорить різне розуміння «природи речей» та взаємодії зі світом. Вчені від знайомства здаються такими собі прибульцями, водночас які місцеві — гармонійні жителі свого степового оазису, за межами якого їм можливо немає місця.

Кінокартина плавна, а специфічна «сухість» природи буквально відчувається через періодичне мерехтіння плівки. Темп оповіді та питання, які підіймає сюжет фільму можуть зацікавити тих, хто свого часу полюбив «Смак вишні» (1997) Аббаса Кіаростамі. Чи тих, хто хоче дати волю думкам щодо глобальних питань, які, за негласними правилами життєвої рутини, ми відкладаємо у далекі шухляди свідомості.


Окрема подяка сервісу Megogo за можливість трохи викрутити якість та безкоштовний доступ, дорогі читачі&глядачі, — вам сюди!





21 перегляд0 коментарів