«Польоти уві сні та наяву»: рівні жіночих образів фільму

Оновлено: 21 лист. 2021


Життя летить мимохіть і часом різко ставить людину перед рядом запитань, до себе, обраного шляху, близьких, суспільства. До такої проблематики звертається фільм «Польоти уві сні та наяву», що вийшов на екрани у 1983 році. Знакова кінострічка цікава ще й з точки зору зображення жіночих образів, адже взаємини головного героя з жінками поглиблюють основний сюжетний конфлікт. Щирі, часом суперечливі, здатні зрозуміти, проте і захистити свої переживання — саме такими постають героїні цієї кінематографічної рефлексії.

Фільм Романа Балаяна пропонує прожити досвід співробітника конструкторського бюро Сергія Макарова, який знаходиться на межі особистого зламу через сорокаріччя, що наступить через три дні. За цей час герой встигає перевернути своє життя з ніг на голову та зробити токсичними майже всі стосунки, які він має.

В спробах умовної самоідентифікації неочевидну роль відіграють жінки, з якими герой у відносинах або до яких він звертається з хвилинними залицяннями, не дуже розуміючи, навіщо взагалі це йому потрібно. Сюжет розповідає про стосунки Сергія з Наташею — дружиною героя, з якою його «не пов’язує нічого, крім боргу», коханкою Алісою — юною дівчиною, з якою Сергія «пов'язує все, крім боргу», а також Ларисою — колегою по роботі, яка давно має до героя почуття і допомагає йому, навіть коли той може підскочити на вулиці нізвідки та просто «дуже попросити».

Героїня Людмили Зоріної - Наталія, кадр з фільму

Жіночі образи фільму працюють на розкриття внутрішнього конфлікту Сергія, втім кожна з персонажів показана без гіперболізації, властивих цим амплуа — «вірної дружини», «коханки-спокусниці», «бойової подруги». Наталія дуже стомлена шлюбом, хоча і намагається проявляти тактовність й увагу до чоловіка — залишається у виваженій позиції в ситуації, коли вони випадково зустрілися з Алісою. Вона не влаштовує клішованих «розбірок» і має свої переживання, адже каже, що не кохала чоловіка, а лише «видимість робила». Героїня Людмили Зоріної різко та безкомпромісно приймає рішення в момент, коли дізнається про брехню чоловіка, втім її глибинні почуття залишаються поза кадром. Лише під час наступної зустрічі, де зображена емоційна кульмінація у відносинах подружжя, Наталія виказує ставлення до Сергія, повністю знецінюючи його та їх спільне сімейне життя зокрема. Підкреслюється це і спробою героїні пережити власні почуття через загравання з темою несправжнього батьківства дочки Макарових — Маші. Маленька тихо спить в кімнаті, в той час, як дорослі намагаються поговорити. Але вони постійно приходять до точки, де зрозуміти одне одного видається вже неможливим. Майстерному сценарію вистачило буквально двох реплік з першого діалогу героїв, щоб яскраво відобразити прірву, яка зародилася між ними: «Ну що, Наташ, що? — питає Сергій, — Те саме».

Олена Костіна, Людмила Зоріна та Олег Янковський, кадр з фільму

Захоплення Алісою, у якій Сергій шукає зв’язок з молодістю-надіями-натхненням, вбачається логічним — він давно втратив внутрішні орієнтири та розуміння самого себе. Чимраз переглядаючи фільм здається дивним, що герой через молодість іншої людини хоче ніби повернути час для себе. Ситуація доходить до низки комічних моментів, які виступають скоріше маркерами інфантилізму. Примітно, що саме поверхневими аспектами такої поведінки, адже змінюється план, сцена, герой залишається на самоті, — і ми бачимо стан людини, яка просто хоче вірити в те, що це її поведінка, втім чудово розуміє тимчасовість цього явища, ілюзорну відповідність очікуванням юної коханої. Але він впевнено слідує вдаваній безтурботності, збігаючи у зовнішній світ та нові стосунки. Проте і дівчина каже герою, що не може вірити жодному його слову. Це згодом кажуть Сергію всі героїні фільму.

В оточенні ж друзів Аліси він почувається не те щоб менш самотнім: і в цьому випадку герой намагався «підстрахуватися», покликавши на вечірку елегантну та спокійну колегу Ларису. Певно, вона уособлює романтичне поняття «кохання, якого не сталось» і до якого герой подумки може повертатися. Персонаж Лариси вказує Сергію на те, що можливо щось могло скластися інакше, що також живить почуття особистісної невизначеності й розгубленості.


Людмила Гурченко та Олег Янковський, кадр з фільму

Прониклива та цікава особливість фільму полягає й в тому, що кожна з героїнь, навіть другорядних, виступає в певний момент у якості орієнтира, уособленням деякої «моралі» для Сергія. Оскільки перехожа жінка на вулиці прямо каже про огидне ставлення до його спроб «молодитися» — залицятися до юної дівчини, старша колега Ніна Іванівна займає позицію з протилежним світоглядом, адже «живе за іншими законами», донька уособлює безумовну любов до чоловіка як батька, а стрілочниця на залізничній станції можливо рятує Сергію життя (чи хоча б від запалення легенів).

Важливим аспектом стає двояка реакція на вчинки та сприйняття персонажа Сергія глядачами. Режисер розповідав, що під час перших показів до нього прямо з залу звернулася жінка: «Який же це позитивний герой? Це мій зять, який кинув мою дочку з двома дітьми!». Що тонко вказує — історії героїнь максимально резонували (і резонують) сучасницям, адже як може чоловік, який майже покинув родину, стати центральним персонажем фільму. Це чіпляло за живе, оскільки така ситуація була доволі розповсюджена, що і викликало нерозуміння в мотивації героя. Втім з точки зору оцінки позитивності/негативності героя сперечатися немає сенсу, адже це комплексний образ людини свого часу, з рисами, які автор завжди прагне більш або менш демонстративно виділити для глибини персонажа. Бо наратив фільму — особиста невлаштованість, переживання внутрішньої кризи, і одним з наслідків цього стає така поведінка горе-сім'янина.

Також хочеться відзначити, що фільм дуже обережно зображує цілий пласт переживань героїв, що формують характер пізньорадянської людини: усі вони дещо відчужені один від одного, часто втомлені або йдуть за життям, як за невидимим поводирем, ховаючи справжні почуття й поривання. Або вже зовсім в них не віруючи. Хіба що кохана героя Аліса та донька Маша мають цю легкість, змінюючи гру на танці, танці на гру.

Героя Янковського «підібрала» стрілочниця у виконанні Олени Михайлової (в титрах О. Черняк), кадр з фільму

Донька Макарових — Маша (Олена Одинокова), кадр з фільму

Часом можна зловити себе на враженні, що Сергій «кидається від героїні до героїні» лише тому, що конкретно в той час і тій ситуації це просто зручно або виходить як би випадково: дружина точно вже не пустить додому, — нічого, гарцюватиму під вікнами будинку Аліси. Є й відчуття деякої інструментальності у ставленні до жінок, адже кожна з центральних героїнь виконує певну «функцію»: Лариса завжди позичить трохи грошей та вислухає, з Наталією треба спробувати налагодити діалог, бо хочеться зустрітися з донькою, а стосунки з Алісою тимчасово надихають, дозволяють відчути себе молодим. Для них же відносини з Сергієм є важливою частиною життя, яку складно, проте в один момент необхідно відпустити та дозволити собі відкрити очі на очевидні речі.

Тому й оцінка героя через відношення жінок — досить спокійна, вони або розчаровуються в ньому, або не чекають, що він зміниться, вони просто «є поруч», тихо кохаючи або розуміючи, що достукатися до людини, яка не знає, що цінує по-справжньому, майже неможливо. Та й чи може хтось допомогти Сергію посеред низки переосмислень себе — питання і досі відкрите. Образи Лариси, Наталії та Аліси хоча й доповнюють проблематику сюжету, але проживають свій шлях у ставленні до героя, завдяки чому стрічка лише виграє, адже її основний конфлікт виглядає цілісним та завершеним. Кожна з героїнь по-своєму занурена у власні почуття, кожна спробувала робити щось необхідне або приємне для Сергія, але це приводило чи до з’ясування реального стану відносин, чи до ностальгійної байдужості між героями. І все зовсім не так мінорно, як може здатися на перший погляд. Адже кожна з героїнь, осмисливши ці взаємини, вчиняє так, як вважає за потрібне. Наталія відчуває себе більш впевнено і прямо виказує ставлення до героя, Аліса може доволі легко полишати його, захопившись новим оточенням, а Лариса таки пересилює себе і розуміє, що кохання до Сергія частково зумовлене тугою за юністю.

Атмосфера меланхолійної осені та мінімалістичність звукового ряду поглиблюють відчуття неможливості остаточних крапок над «і» між головним героєм і тими, хто його оточує, ким він колись дорожив та кого любив. «Омано життя, йди геть..», — читається в лагідних крупних планах фільму.

Читається це і в кожній та кожному з нас.



191 перегляд0 коментарів