Любий щоденник… : “Педагогічна поема” і проблеми кіноадаптації

Стрічка “Педагогічна поема” 1955 року є екранізацією однойменного автобіографічного роману Антона Макаренка, в якому той документує процес створення колонії для безпритульних дітей у Совєтському Союзі двадцятих років, а також оповідає про педагогічні пошуки, в межах яких він, рухаючись наосліп, пробував намацати метод виховання совєтської “нової людини”. На початку видається, що фільм близько, майже дослівно копіює першоджерело - на користь цього свідчить і той факт, що наратив оформлено закадровим голосом героя-Макаренка, що зачитує уривки зі свого щоденнику, спершу - прямо цитуючи оригінал. З часом це змінюється, коли деякі пасажі зникають, а деякі епізоди, навпаки, з’являються з нізвідки. Чому так було зроблено? Я пропоную аналізувати фільм в дуеті з книжним оригіналом, зважаючи на внесені доповнення і залишені лакуни, і пробувати пояснити причини змін.


Вже перша сцена кіно означує конфронтацію: у кадр, прориваючи його кордони, вривається непокірний хлопець, а за ним женеться теоретик від освіти, що прагне дисциплінувати його, закривши в божевільні. Він означає ситуацію холодними науковими термінами, і, на відміну від наляканої дитини, дуже спокійний. Теоретична психологія дегуманізує і об’єктивує особистість, виходячи не з реальних знань, а з відірваних від життя конструктів - майже прямо говорить цей епізод. Инша справа Макаренко: той рятує хлопця і не говорить зайвого, воліючи справами і допомагати дітям, і доводити повагу до них. Така дихотомія присутня і в оригінальному тексті, проте якщо там ідеться передусім про опозицією між теорією і практикою, що сильніше за слова свідчить про правильність обраного шляху, то у фільмі все інакше: поступово Макаренко теж починає бути людиною слова, людиною теорії. Він творить таку саму теорію, тільки “правильну”.



Оригінал був підкреслено непричесаним: у ньому Макаренко з безліччю графічних деталей змальовував бідність післяреволюційних років. Більше того, він без ідеалізації розповідав про проблеми, з якими він стикався у колонії, та помилки, яких припускався. Натомість у фільмі майже нема педагогічних невдач: наратив перетворюється на лінійний, майже квестовий рух уперед - проблеми подані комічно і легко вирішуються в межах одного епізоду. Розруху, детальні описи поганого харчування, лахміття і бліх заміняють формальним тоном сказаною фразою: “Держава усім допоможе”. Складна і нюансована гендерна проблематика оригіналу, в якому ішлося і про підліткові вагітності, і про гендерно зумовлене насильство, і про дітовбивство, зовсім зникає - як і жіночі образи тексту і роль, яку вони відіграють: усе це з повнокровної реалістичності стискається до розмірів світлини у альбомі, до чорних очей вчительки-соратниці Макаренка, що виступає його голосом совісті. Подібні трансформації відбуваються і з виміром українського-”загальноруського” (а отже, совєтського): хоча в оригіналі українське село поруч із колонією було присутнє як повноцінна локація, у фільмі це теж згладжується, і селяни там є радше комічними статистами, аніж повноцінними героями.

Повністю змінено епізод із приїздом Максима Горького до колонії, названій його іменем. У книзі він, звісно, присутній незримо впродовж усієї оповіді як приклад для наслідування, що сягає апогею в епізоді, коли він і колоністи зустрічаються вживу. Втім, якщо в тексті про це згадано лише побіжно, у фільмі Горького вписують у детально описане в оригіналі “свято першого снопу”, що інкорпорує українські традиції у нову дійсність колонії, в якій піонерські краватки сусідять із вінками та вишиванками. Але у фільмі Гоголь разом з усіма приєднується до дійства, у книзі названим одним із героїв “феєрією праці”, і бере участь у жнивах. Можна припустити, що автори фільму покладалися на архівні фото Горького, зроблені під час відвідин колонії, але зі спогадів колоністів можна довідатися, що світлина на полі була постановною (К.І.Березін пише, що коли Горького знайомили з господарством колонії, “у полі стояв стіг соломи, на якому Горький серед дітей сфотографувався”).



Жнива стають місцем важливого діалогу, що відбувається між Горьким та Макаренком. Слова Горького дослівно передані з його листів до Макаренка, але цікавий вибір фраз: зокрема, у фільмі Горький говорить, що таких, як Макаренко, “потребує Русь” (пряма цитата з його листа 1926 р.). Цікаво, чому саме ця фраза присутня у фільмі: по-перше, вона легітимізує Макаренка, забезпечує його тяглістю, а колонію - повнокровним зв'язком зі зі “старшим товаришем”; а по-друге, слово “Русь” підсумовує національну динаміку у тій формі, як вона передана у фільмі. Совєтські наративи тут будуються на старших, імовірно, панславістських дискурсах, причому з апропріативним напрямком: нова совєтська, “руська” ідентичність має поєднувати різних людей, що використовуватимуть елементи різних культур (тюбетейки колоністів, українська мова деяких із них), але внутрішньо при цьому будуть совєтськими.


Цікаві і ті трансформації, які проходить образ Макаренка. З живої і неоднозначної фігури оригіналу (хоч при написанні роману він мав час на осмислення своїх вчинків і укладання їх у послідовний наратив), у фільмі він перетворюється на позбавлену індивідуальності персону. Макаренко говорить лозунгами і патосними фразами, а візуальна мова фільму є радше мовою ідеологічного кіно: сцени праці і загальних зібрань нагадують документальні кадри з совєтських хронік.


За фільмом, першочерговою задача нової совєтської держави є формування нових людей - причому як із дітей, так і з особистостей, що нібито вже сформувалися. Головні герої - не безневинні діти, не чисті аркуші, які лишилося тільки позначити водяними знаками нової ідеології, а вже майже дорослі люди, що прибувають до колонії у супроводі особистих справ з переліком їхніх правопорушень, які важать мало не стільки ж, скільки вони самі. Відчути це допомагають і актори, що явно старші за героїв, яких зображають - це одночасно і очуднює події фільму, і нагадує, що суб’єктами перевиховання можуть стати не лише діти. Нова система покладалася не лише на нові форми, радянські дитячі садки і піонерські організації, що мали від самого початку вирвати дітей зі старого побуту нуклеарної родини і усуспільнити їхні думки, творячи нову людину з нуля - вона мала і “перековувати” тих, кого вже торкнулись “згубні” впливи. Виходячи з цього, місце дії фільму - колонію, можна розуміти не лише у буквальному, фізичному вимірі, але і як метафору: дорослі люди, які не є частиною системи, є правопорушниками - але фільм нагадує, що навіть вони мають шанси на виправлення.



Сцени фільму нагадують статичні сцени діорами, що оживають, варто їх торкнутися. Вони наповнені символічним сенсом: ось Макаренко торує дорогу, ледь не щокроку спотикаючись у снігу - а колоністи прямують за ним, ступаючи по його слідах; ось спільна трапеза - ідеалізована, наче з лубочної картинки; а ось і товариський суд. Чим більше символічного навантаження отримують події, тим менше лишається в кадрі від живих людей: вони перетворюються на ідеальний тип, совєтську людину в вакуумі.


У цілком буквальному вакуумі існують місця дії, в яких відбувається фільм. З повнокровного колись оригіналу усуваються усі локації, окрім двох полярних місць - колонії та комісії з виховання. Звісно, можна пояснити це тим, що камера слідує за головним героєм, і точка зору камери є його точкою зору, а проте відчувається нерівномірність у розподілі простору: він постає перед нами двома вузловими точками, між якими немає майже нічого. До колонії прибувають гості, з неї можна поїхати на потязі (як відбувається у сцені, в якій Макаренко відпускає найстарших вихованців у неозначене “світле майбуття”), але відчуття пустоти нікуди не зникає.


“Педагогічна поема” - це історія про уніфікацію, причому як на сюжетному, так і на візуальному рівні. На початку Макаренко є єдиним острівцем нового світу: він і його голос - це персоніфіковане втілення “світлого майбутнього”, яке є парадоксально позачасовим, простягаючись і в минуле, і в теперішнє. Контрастують і розміщення у просторі (завжди виструнчений Макаренко у натовпі вальяжних безпритульних виглядає чужорідним тілом), і кольори: білий колір макаренківського костюму візуально протиставляється кольоровим лахміттям. Людина майбутнього буде передовсім частиною колектива - говорить фільм, і це відчувається у фінальних сценах, які зображають багаторуке та багатоноге море дітей, зодягнених у світлу форму. Подібно до того, як окремі люди зливаються в нерозбірливу масу в кадрі, так само індивідуальні долі вихованців вписуються в історію совітської держави і ширший наратив переходу від старого життя до нового. “Ленін каже про Перекоп: а я теж там був!”, - говорить колоніст, пов’язуючи особисте і політичне. Фільм містить у собі наратив війни, що продовжується і в мирний час - просто ведеться вона тепер проти внутрішніх ворогів. Та завзятість, з якою ведеться праця в колонії, змушує уявляти колоністів не дітьми, а частиною “трудової армії”, спрямованою на розбудову нової країни. Папахи дітей, сцена гонитви колоністів за чиновниками з наробраза в дусі “Невловних месників” нагадує, що герої є дітьми революції, і що революція і війна не є їхніх минулим.


Вільно поводячись з оригіналом, фільм уводить Макаренка до пантеону совєтських героїв - і одночасно не лишає в його образі жодних індивідуальних рис: у кіно він стає персоніфікацією власних педагогічних ідей.



33 перегляд0 коментар