Жахати красиво

Оновлено: 21 лист. 2021


Світ сходить з глузду через «Гру в кальмара» — нам подобається боятись безпечно, під захистом чотирьох стін. На противагу різкому насиллю і кривавій жорстокості «Гри», в історії кінематографу трапляються фільми, які лякають тонкіше, ніж пострілами в лоб та фонтанами крові в кадрі. Фільми Джоеля Шумахера, Ніла Джордана та Френсіса Копполи жахають красиво — й не так декораціями чи зубами головних героїв. Людськими стосунками: надіями, зрадами, зламами — і зболеною любов'ю, яка інколи приймає неприродні форми.


«Привид Опери», реж. Джоель Шумахер, 2004

Cкріншот із фільму

У тунелі під паризькою Гранд Опера десятки свічних канделябрів. Світло відбивається в темних підземних водах. Дівчина з довгим кучерявим волоссям торкається рукою відблисків корсет на талії акторки Емілі Россум затягнутий туго-туго. Така тонкість, що її героїня Крістін - оперна співачка стає схожою на перевернуту лілію.

Різьбленою гондолою кермує чоловік у чорній пів масці Крістін думає, що він янгол. Одного дня янгол закохується у свою ученицю, співачку-сироту, до якої говорить лише через дзеркала. Закохується невзаємно.

Джерело: megogo.net

Фільм Джоеля Шумахера мюзикл-переосмислення, голівудизація книги «Привид Опери» Гастона Леру про неймовірно талановитого музиканта, архітектора і композитора, який сновигає коридорами Гранд Опера, ховаючи обличчя. Хтось каже, що за пів маскою неймовірна краса і благородство, хтось — неймовірне каліцтво і страшна тваринна жорстокість.


Костюми Прекрасної епохи, дзвінка в’язанка оперних арій, антураж однієї із найбільш красивих Опер світу і дует Емілі Россум та Джерарда Батлера у головних ролях. Герої відчувають і діють музикою Шумахер досить сильно ризикував, адаптуючи для кіно мюзикл Ендрю Ллойда Вебера з бродвейської постановки — що добре для сцени, не завжди працює для кіноекрана. Цього разу музика спрацювала блискуче — тягуча і пристрасна The point of no return, урочистий дует Крістін і Привида в підземних переходах Опери, болюча і розпачлива Learning to be lonely фінальної сцени — арії вплелись у кінотканину так само добре, як у театральний простір.

Інтерв’ю з вампіром, реж. Ніл Джордан, 1994

Скріншот із фільму

18 сторіччя, Луїзіана. В порту до безтямного напивається стану молодий аристократ при родах померла дружина, дитину теж врятувати не вдалось. За кілька хвилин екранного часу герой Бреда Піта зустріне прекрасну смерть — і пропозицію стати вампіром від Тома Круза.

Містична драма ірландського режисера Ніла Джордана зібрала в одному фільмі цвіт Голівуду: окрім Бреда Піта і Тома Круза Антоніо Бандераса, Крістіана Слейтера, юну Кірстен Данст, яка блискуче впорається з роллю замкненою в дитячому тілі древньої вампірки.

Фільм цілком міг би скотитись в милування історичними костюмами та зірками в красивих декораціях, як це часто трапляється з Голлівудом — проте сценарій до нього писала сама Енн Райс. Авторка книги вплела в блискучу операторську роботу Філіппа Руссело та режисуру Ніла Джордана властивий їй тонкий психологізм і гострий гумор. Сюжет будується не навколо древніх кланів вампірів, переламування ший, жахастиків та процесу харчування, де вечерею для головних героїв стають красиві креолки та суперечки про вегетаріанство. Але на відносинах трьох людей, які не можуть втекти одне від одного протягом п’яти століть. Декорації Італії та Америки відтіняють милосердя, жорстокість, закоханість, егоїзм, непрощення, прощення і знову жорстокість кола Тартару для героїв змінюються, як кільця на тілі змії уроборосу. Їм здається, що вдалось втекти проте змій просто вкусив себе за хвіст.

Дракула Брема Стокера, реж Френсіс Кополла, 1992

Скріншот із фільму

19-те сторіччя, Румунія. В маєток старого валашського аристократа приїжджає лондонський юрист — вдома на нього чекає юна наречена.

Поступово юрист розуміє — господар замку молодшає з кожним днем, а він сам — щодня слабшає та втрачає силу. Коридори замку плутають, здоров'я слабшає, аристократ стає все дивнішим і юнішим.

Господар, закоханий у його наречену, виявиться древнім вампіром, який поступово знищує конкурента, випиваючи його життєву енергію.


Крові й смертей у фільмі також вистачає, проте Копполі вдалось зробити свою стрічку одою класичному готичному романові Брема Стокера. Гері Олдмен у ролі Дракули зумів бути глибшим, ніж підставкою під багато розшиті костюми; Вайнона Райдер, яка виглядала цілком підставкою половину фільму, дотягнула драматичний градус на кульмінації. Композитори фільму — Войцех Кілар та Енні Леннокс — переплели грандіозну, містичну, тяжку готичність з ніжною, м’якою і гіркуватою романтичністю.


Після Копполи класичного Дракулу адаптовували ще кілька разів, але такого ж пронизливої, глибокої історії більше ні в кого не вийшло. Тут наповзатимуть тумани з Валахії, розраховуватиме формули боротьби зі злом Ван Хелсінг у виконанні Ентоні Хопкінса, багровітимуть шовки на вампіршах — проте лінію любові, яка прожила 4 століття, вони лише доповнюють, не перетягуючи лінію сюжету на жахи й спецефекти. Копполі і його команді вдався баланс між жахливим та красивим, драматичним і ніжним, тріумфами і поразками героїв. Тонкість цього балансу, смак режисера і його здатність не скотитись у вульгарність і створює фільм, який здатен жахати красиво.


29 переглядів0 коментарів