Пошук
  • Даніела Суріна

Свобода – це боляче: «Короткий список» у Довженко-Центрі

Оновлено: жовт 4

27 лютого було оголошено лавреатів Шевченківської премії-2020 у шести номінаціях. Переможцем у секції «Візуальне мистецтво» став Олександр Глядєлов із серією фотографій «Карусель».

Виставка «Короткий список» об’єднала проєкти трьох художників, що увійшли до короткого списку Шевченківської премії-2020 у цій номінації: «(не)означені» Нікіти Кадана, «Імперія снів» Сергія Браткова і «Карусель» Олександра Глядєлова. Організацію виставки ініціювали члени комітету премії у складі Влади Ралко, Тетяни Кочубінської та Михайла Рашковецького.

На їхнє переконання, візуальне мистецтво слід сприймати фізично, тому, попри стислі терміни, організатори вирішили представити роботи художників у виставковому просторі задля ознайомлення найширшої авдиторії глядачів з номінованими на премію проєктами: об’єднані спільним простором, вони взаємно доповнюють один одного, «транслюючи оголений нерв часу». І це дійсно так.

«(не)означені» Нікіти Кадана – проєкт, над яким художник працює з 2016 року. Він включає понад 30 творів, що входять до низки серій, виконаних у різних техніках (вугілля, туш, акварель), а також авдіоінсталяцію.

Автор звертається до документальних архівів з метою переосмислення трагічних подій 30-40-х років минулого століття: Голодомору, етнічних конфліктів, Голокосту, Другої світової війни. Він змальовує сюжети документальних фотографій, інтерпретуючи їх у власний спосіб: у центрі сюжету тут завжди людина, що потерпає від насильства, здійснюваного над нею. Таким непевним та крихким, як і саме вугілля, яким виконані малюнки, здається людське життя на тлі руйнівної сили пропаганди. У одній з робіт під назвою «Селянин ІІ» використано фотографію, вперше опубліковану у брошурі «УПА» 1946 року із підписом, який засвідчує, що на фото зображено українського селянина Б.Івахів, вбитого «польсько-більшовицькою бандою» на Радехівщині у жовтні 1943 року. У книзі Ludobojstwo Upa Na Ludnosci Polskiej польського дослідника О.Кормана, виданій у 2003 році, та сама світлина підписана інакше: там це вбитий бійцями УПА біля Сарн у серпні 1943 поляк на ім’я Король Імах. «У роботі врахована практика багаторічної маніпуляції фотографіями: їх розповсюдження з підписами, що міняють місцями катів та жертв», – йдеться у анотації до роботи.

Так, у своїй серії Кадан звертається до особливо актуальної сьогодні проблеми постправди: чи доречно шукати достовірність бодай де-небудь у цьому складному, переповненому інформаційними маніпуляціями світі ?

З кута зали лунають звуки авдіоінсталяції «Мешканці Колізею», яку Нікіта реалізував під час перебування у баварському місті Регенсбург у липні 2018 року. Навесні 1945 року у будівлі театру «Колізей» Регенсбурга розміщувався філіал концтабору Флоссенбург, де утримували сотні людей, здебільшого євреїв. Щодня ув’язнених Колізею вели на примусові роботи через кам‘яний міст, збудований ще у ранньому Середньовіччі. Серед їхніх конвоїрів були зокрема українці, які відступили на захід разом із німцями через наступ радянських військ. Авдіоінсталяція відтворює «звук, що лунає із надр історії»: понад двісті людей з різних міст зібралися на прохання художника і, вдягнувши дерев’яні черевики, пройшли цим мостом так, як це робили колись в’язні табору. В інтерв’ю для Радіо Свобода він наголошує: «Немає ніякого примирення із історією, ми маємо із нею постійно боротися» [1].

«Імперія снів» Сергія Браткова, над якою художник працював у 2016-2017 роках, представлена в експозиції шістьма колажами, надрукованими на фототканині, зшитій у вигляді радянських підковдр та відеоперфомансом. У повній версії проєкт налічує сімнадцять колажів.

Братков, на відміну від Кадана, звертається до власного фотоархіву, який він збирав протягом останніх двадцяти років. Свій перший колаж на фототканині художник пошив ще у 1988, а повернувся до цієї ідеї знову декілька років тому. «Підковдри – незручні, із дивним отвором у центрі, в якому часто плуталися ноги – це алюзія на радянський побут», - розпочинає свою розповідь про проєкт кураторка. Сюжети, що їх зображує художник – гостросоціяльні, політизовані, часом насильницькі. «Не знаю як вам, а мені сниться війна», – коментує Братков свої роботи[2]. На одній з них – «Розстріляна стіна» - колажоване зображення стіни однієї з берлінських будівель. Стіну всіяно дірками від куль, що були збережені на згадку про битву за місто. На іншому – «Червоний куток» – фрагмент колишнього приміщення арт-платформи «Ізоляція» у Донецьку. Зараз там розміщується тюрма для політв’язнів ДНР. Після публікації на «Українській правді» матеріалу про катування у підвалах, де колись вирувало мистецьке життя, ця робота виглядає особливо моторошно[3].

“Червоний куток” С.Браткова в експозиції виставки, 2020

Але насильство трапляється не тільки на війні, ним сповнена наша повсякденність. На це художник звертає увагу у інших роботах – слон, «ув’язнений» в одному з російських зоопарків, виглядає жалісним і безсилим. Змушені спати на підлозі через відкладений авіарейс, люди нагадують біженців, що тікають від війни. У відеороботі «Сто», яка доповнює експозицію, перформер, рідний брат художника, рахує від одного до ста. Він робить це у гротескній, навіть параноїдальній манері, нейтралізуючи у такий спосіб напруження, створене похмурими сюжетами колажів. На фоні звучить «Лебедине озеро» Чайковського – знаковий для історії Радянського Союзу твір, адже саме він транслювався по телебаченню, поки в Москві відбувався серпневий путч 1991 року. В одному з своїх інтерв’ю художник розповідає – відео було спонтанно записано у день сімдесятиріччя його брата і викликало у нього іронічне і тужливе почуття: життя щомиті проходить повз[4].

Проєкти Кадана та Браткова, на жаль, були представлені лише частково – куратори називають це рішення компромісним, адже частина робіт художників знаходиться у приватних колекціях за межами України, а приміщення Музею кіно Довженко-Центру, який погодився прийняти подію, не здатне розмістити у себе таку масштабну експозицію.

Але проєкт Олександра Глядєлова, переможця премії, на відміну від колег по номінації, представлено у повному обсязі. «Карусель» – це серія з 29 репортажних фотографій, зроблених протягом двадцяти років. У авторському тексті, що відкриває експозицію, фотограф розповідає, як одного разу у Парижі на нього справила велике враження виставка бразильського фотографа-документаліста Себастьяна Салгаду. Емоційно складні сюжети бразильця близькі Глядєлову: герої його кадрів – безпритульні, жебраки, ув’язнені російських колоній, вихованці дитячих будинків, народжені у неволі; він знімає в дні обстрілів на Майдані, на лінії вогню та навіть у морзі. Чому такі різні сюжети об’єднані однією серією?

Кожна світлина передбачає авторський підпис, в якому зазначено місце і дата зйомки. Це вже не якісь люди, колись, де-небудь. Тут це дуже конкретні люди за конкретних життєвих обставин, про що у дещо провокативній манері автор змушує нас дізнатися.

В цьому викривальна сила цього проєкту: «” Карусель” демонструє реальність, яку заведено заперечувати або не бачити за якоюсь злочинною колективною згодою… добровільне ігнорування цілісної картини життя через її незручну складність», – йдеться у тексті представлення до премії.

Робота О. Глядєлова у експозиції виставки, 2020

Відчуття синергії «Короткого списку» виникає з того, що кожен з художників по-своєму втомлений домінуючими у масовому вжитку дискурсами, прагне очищення, хоче дивитися правді в очі, порушуючи незручні питання.

Не тільки Глядєлов, про що йдеться у анотації до його серії, «заперечує прості опозиції»: насправді ця теза пасує до виставки в цілому; кожен художник у власний спосіб заперечує прості опозиції, заперечує прості рішення на кшталт «недолугої декомунізації», заперечує прості відповіді на складні питання, і, врешті, заперечує примат ідеології над вільним індивідуальним мисленням.

Як, згаданий Жижеком у «Кіногіді збоченця» герой фільму «Вони живуть» Джон Нада, у сцені бійки із своїм другом, який відмовляється вдягнути окуляри, що викривають ідеологію, кожен з художників вступає із глядачем у бійку, використовуючи замість кулаків свою творчість, змушуючи нас поглянути на звичні речі під новим кутом, втискаючи нас обличчям у суперечливу і часом болісну реальність.

Принаймні тут і зараз, у виставковому просторі, ми не маємо шансу втекти від незручних питань.

Нам доводиться бути чесними із самими собою. Світ раптом виявляється складнішим та багатограннішим, ніж його зображено у новинних сюжетах.

Набравшись рішучості без поспіху вдивлятися у роботи художників, ти отримуєш ніби нове розуміння в подарунок: життя завжди здатне віднаходити нову форму, акумулювати нові сенси, пробиваєтися навіть крізь гул дерев’яних чобіт мостової, говорити до нас з-за гратів, крізь стіни слідчих ізоляторів, з окопів. І ця неуникненна потреба бути живим і є найболіснішою мірою свободи.

​​

  1. Немає ніякого примирення із історією, ми маємо із нею постійно боротися–Кадан// Радіо Свобода. – 09.11.2018. Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/29589853.html

  2. Сергей Братков о своей выставке «Империя снов» // 04.05.2017.

  3. Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=cbQpsQyaYW0

  4. Страх та смерть в "Ізоляції". Як катують людей у підвалах Донецька// Українська правда. – 24.02.2020.

  5. Режим доступу: https://www.pravda.com.ua/articles/2020/02/24/7241046/

  6. Сергей Братков: «Сорок лет назад заниматься современным искусством означало противостоять системе» // lb.ua. – 19.02.2020. Режим доступу: https://lb.ua/culture/2020/02/19/450158_sergey_bratkov_sorok_let_nazad.html

9 перегляд0 коментар