МИ Є, МИ ПОРУЧ?

Оновлено: 21 лист. 2021


Герої Романа Балаяна – це люди емоційних контрастів. У своїх фільмах, зокрема й у новій роботі «Ми є. Ми поруч»,режисер поміщає персонажів-чоловіків у такі ситуації, конфлікти й контексти, де вони розкриваються, показують справжній характер, наважуються на рішучі вчинки завдяки жінкам, що діють поруч із ними.Що це– пієтет до жінки й спосіб показати її в переважному становищі відносно до героя чи всього-на-всього інструменталізація жіночого образу, аби чоловік краще зрозумів себе?


Фільми Романа Балаяна не можна назвати спокійними чи розміреними, але вони завжди спонукають до саморефлексії, зіставлення з власним життєвим досвідом. У липні в кінопрокат вийшла стрічка «Ми є. Ми поруч», яка стала знаковою в українському медійному просторі здебільшого через те, що це перша українськомовна робота Балаяна, ще й знята після дванадцятирічної перерви. Міжнародна прем’єра фільму відбулася на тридцять шостому Варшавському кінофестивалі.


У центрі оповіді перебувають два герої – Олексій (Ахтем Сеітаблаєв) і Маріанна (Катерина Молчанова), які випадково зустрічають одне одного. Вони обоє пережили втрату рідних людей: хрещеник Олексія помирає під час операції, яку проводив сам Олексій, а в Маріанни в автокатастрофі помирають батьки. Чоловік усвідомлює втрату в здоровому глузді, а жінка про втрату зовсім не пам’ятає: у неї амнезія.

Джерело: Планета Кіно

У фільмі головна героїня показана інфантильною: вона не знає, чого хоче, часто плаче без приводу, її настрій може змінюватися одним помахом пальця. Безумовно, жінка потребує ментальної зупинки й осмислення того, що з нею сталося, натомість Балаян показує бездіяльну героїню, яка зовсім не бачить напрямку для подальшого руху. Крім відірваності від власного минулого, вона не присутня й у теперішньому.


Коли в житті Олексія з’являється Маріанна, він ставиться до неї інфантильно, так, ніби вона заповнює його душевну втрату, прогалину, яка виникла після смерті дитини, і сама уподібнюється до тієї дитини, яку можна доглядати й контролювати. Він готовий виконати будь-яке її побажання: купити морозиво, провести екскурсію містом, але забуває про найголовніше – її суб’єктність: те, що їй справді потрібно, її відчуття й емоції, кричуща потреба поділитися переломним досвідом і обговорити його. Взаємодія героїв не зображується як стосунки рівного з рівною, а швидше як модель «батько-дитина», коли в батька є автоматичне право стверджувати, що він знає більше й краще. Жінка, розгублена у власному житті та емоційному стані, мала б отримати підтримку з боку головного героя, а не латати його болючий досвід, ставати інструментом, за допомогою якого він може закрити свої моральні гештальти. Олексій лише паразитує на тих стосунках, що народжуються в парі, причому ставлення до Маріанни сильно залежить від його настрою: він то дратується з приводу її питань чи дій, то, навпаки, не спускає з дівчини ока.


Джерело: Нове українське кіно

Важливою видається категорія пам’яті, яку у фільмі розкрито в антагоністичних відчуттях: Олексій утікає від світу, далеко від професійних зобов’язань, аби забути про втрату хрещеника; Маріанна не пам’ятає, що когось втратила. Перед глядачами стоїть запитання – що важче: усвідомлювати втрачене, пам’ятаючи все до дрібниць (миготіння світла медичної лампи, сльози й обурення батьків, діалоги з дитиною про безпечність майбутньої операції), чи не знати нічого, бути ніби заново народженою людиною? Вочевидь, і ті, і ті переживання є жахливими, саме тому герої і зустрічаються разом, у просторі, де їх ніщо не турбує і де вони стають душевно оголеними одне перед одним. Хотілося б побачити на екрані терапевтичний діалог, у процесі якого герої озвучують власні проблеми й діляться досвідом, при цьому не втрачаючи своєї загадковості, харизми, індивідуальності. Тоді б між чоловіком і жінкою з’явилися розуміння й шанс на майбутні зміни.


Персонажі фільму потребують тактильності, але їхні дотики акуратні й обережні. Вони повільно вальсують на мосту посеред людей, які проходять повз, лагідно беруть одне одного за руку, ідучи до кав’ярні, їхня взаємодія позбавлена різкості. Однак ця фізична ніжність між Маріанною та Олексієм не передбачає цілковитого взаєморозуміння й ніжності душевної. Балаян знову зображує Олексія як охоронця для жінки, мужнього спасителя, і фрагмент, коли чоловік виносить Маріанну на руках з лікарні, чудово це ілюструє. Ми так і не дізнаємося, що насправді відчуває героїня, що її бентежить найбільше, бо ми чуємо її історію з вуст лікарів, здогадок Олексія, але не від імені самої жінки.


Чорно-біла естетика допомогла передати межове становище, у якому перебувають герої. Їх світ не стане забарвленим, допоки вони не розберуться в собі, до того ж, сірі тони підкреслюють «повітряність», неоднозначність, розгубленість персонажів. Дуже багато місця у візуальному ряді відведено картинам природи: річці, траві, деревам, мосту – саме такі локації вносять спокій у невпорядковане життя чоловіка і жінки. Цей спокій не ілюзорний: Олексій і Маріанна, попри чималу кількість невирішених внутрішніх запитів, спілкуються й дізнаються про себе в атмосфері гармонії, тиші, максимального відсторонення від побутових проблем і зайвого соціального шуму. Загальні плани, які превалюють у фільмі, виокремлюють головних героїв серед інших людей у світі й наголошують на важливості їхніх переживань, розмов і досвідів.


Джерело: Планета Кіно

Загалом спроби зачепитися за чималу кількість питань і одночасно розкрити їх, вибудовуючи багатогранних, неоднозначних персонажів, котрі вступають в інфантильні, місцями награні розмови, призводить до розпорошеності фокусу при перегляді. У результаті, запитуючи себе, про що був фільм, відповіді не знаходиш.



125 переглядів0 коментарів