Дотик на відстані необорної близькості: Я+GOD=А

Візуальність і тактильність – два чуттєвих акценти, які з-поміж багатьох інших можуть впливати на відчуття людини. Тільки приглушена можливість розпізнавання образів може занурити у тактильне сприйняття, а візуальне відчуження – розімкнути логіку, замкнену в образності.

 

Виставка “Я+GOD=А” у NAMU намагається синхронізувати візуальне з тактильним, тим не менш залишаючись у полі образотворення. Заблудлий жах, розкриття переживання та його безвтішності стають чуттєвим мучеництвом, до якого запрошені всі і водночас ніхто. 

 

Мирослав Ягода  відомий своїм відлюдництвом, пияцтвом упереміш із безумом та життям у підвалі з грибком. Байдужий до консервації власних полотен, він бавився із Ніщо – тобто займався екзистенційним кокетством, як і всі чемні творці. За випадком долі був клеймований львівським андеграундом. Наприкінці життя захоплювався поезією більше, аніж живописом, любив читати уголос книжки.

 

“Портрет митця” – втім, не замолоду, а за все життя, – багатий на деталі, соковито-посмертні метафори товаришів і свідчення самого автора. У “портрет”- подобу Миросі, як називала його мати, постікало стічними трубами Львову достобіса химерних багаторівневих алюзій і одновимірних маркувань. Як і Львів 90-х, так і “місцевий божевільний” того часу, Ягода змінюється –  він вже не може залишатися лише місцевим, врешті-решт, божевільним генієм теж. Фірмова пивниця віджила свій стиль.

 

Кураторки Олена Грозовська та Тетяна Жмурко вирішили переграти вже записану композицію і сконструювати працям художника нову площину сприйняття, залишивши в її структурі хіба традиційну ягодівську “трійцю”. Нею постали три зали, що різняться за інтонацією та архітектурою експозиції, яку розробляли Катерина Лібкінд та Станіслав Туріна. За основний матеріал взяті живопис та графіка, додатково – маніфест “Трійця варварів” і відео-арт “Без назви” 2011 року – одноразова акція від художника. 

 

Виставка та її структура напрочуд автономні, водночас підігнані під говоріння художника. Для тих, хто все ж вирішив увійти – це шанс прислухатися до написаних образів, почути брязкіт закривавлених коней, крики звіроподібних святих, що проти своєї волі увігнані в дійсність утраченого раю.

 

Десь посеред цього візуального гаміру – можливо вхопити звучання тиші. Багатовимірність тону, втім, лише компонує додаткове відчуття цілісності. Три зали, три різні інтонації, дві з яких – вимушено повторюватимуться на шляху до виходу, бо третя зала – dead end, який стає серединним пунктом прибуття. Пройти чиєюсь дорогою, і так її і не завершити.

Врешті-решт, повернутись на початок і не знайти кінця.

 

***

 

У першому і найсвітлішому залі розгорнений сталий конструктор столів, на яких аркуші графіки; крім них – на стінах кілька вивищених полотен у світлих відтінках. На одній з картин – розп’яття людської подоби. 

 

“Графіка про любов” – такою бачив її сам Ягода і саме таке графічне пережиття ставало його очищенням [1]. Складно вірити в необхідність катарсису, коли перед очима постають порожньоокі примари, згорблені цвинтарні янголи, вимучені коні з лицями замість копит, дееротизовані жіночі груди, безликі фігури та тяжкі голови, завислі у згущеному повітрі.

 

 

        Мирослав Ягода. Графічні роботи. Кінець 1980-х – початок 1990-х рр.

 

 

Посеред вирізьбленого мороку розігрується світ чужих, де головний суб’єкт дії увігнаний у плазування навколішки. 

 

Може, крихкість сили перед іншими породжує страх, вразливість тіла, свідомості, мозку, розуму, серця, душі – лише щоб відгородитися від потреби називання речей, може будь-яка захищеність ілюзорна. І може тоді любов – це визнання нездоланної немочі, яка продукує безмір “зовнішніх атрибуцій хаосу”, рельєфно зображених Ягодою. Але світ поза “оболонкою” – не показаний. Залишається чорна туш, “гола емоція” й односторонній зв’язок. У ньому – відсутність натяків на любов і страх великої котловини – фігуристої пітьми.

 

Лише чиєсь неприкрите розп’яття зверху на стінах, розібрана людська пливка статура, записані вірші і карикатура самого існування – проговорюють елемент графічно невимовленого, світло-метафізичного.

 

  1. Мирослав Ягода, “Тінь”. Кінець 1980-х – початок 1990-х рр.

  2. Мирослав Ягода, “Цінь-цвірінь”. Кінець 1980-х – початок 1990-х рр.

 

Графіка Мирослава Ягоди – це конфігурація вкоріненої тривоги, з якої вихід можна знайти лише у самому собі, не покладаючись на відповідальність автора. Ягода глибоко відвернений від глядача, він принципово не глядацький. У такому випадку його творчість – місце зустрічі людської намови, власної пам’яті і нескінченного процесу розгадування.

 

***

 

Другий зал – накидання покрову, повномасштабна операція втаємничення. Простір позбавлений будь-яких джерел освітлення, окрім як світлотіньового обрамлення полотен. Здається, – якщо опустити всі умовності, – живопис чи то вирізаний на стінах, чи огорнений сяйвом невідомого походження – може, чийогось погляду, вислід сітківки ока або чарівного ліхтаря.

 

               Експозиція виставки “Я+GOD=А”, другий зал. Світлина: NAMU

 

 

“В дитячих спогадах я знав, що світ – це картина, обридливий і страшний образ, вмираючого дня і ночі...” [2].

 

У цій камері обскура, утім такій, що вдало імітує творцеве тіло, – повз очі проходить череда різнофарбних видив у чорній заволоці. В ній пара закоханих потерпає на власному ложі під поглядами комашиних подоб; голосять зооморфні постаті чудернацьких істот; дзвенить нажаханий острах армійця, за спиною якого піднявся черлений кінь; чиїсь закривавлені руки готові кинути каміння у височінь, а з неї – нависає явлений янгол.

 

 

 

  1. Мирослав Ягода, “Нічна варта”. 1990-ті роки

  2. Мирослав Ягода, “Червоний кінь”. Кінець 1980-х років

 

 

Все підставлено так, аби надати творам усю владу, на яку вони тільки спроможні; зменшити шанс на раціоналізацію від глядача.

Деконструюєш не ти, деконструюють тебе.

І ти ж потрапляєш у коліщата рухливих образів, у чиїх обіймах можна втомитись, але все ж не насититись до кінця – як і в обіймах близької людини, якою хочеться дихати трошки довше, аніж вам відведено часу. Неглядацькі видіння стають глибоко сердечними, а десь віддалено і сам Ягода – ближнім з-посеред ближніх.

 

Ландшафт виставки – пастка, яка змушує довіряти. Розставлений капкан, який уводить у тінь художника, дає підступитись до його прояснених імпульсів творчості. Така тінь – тиха й  не підписана, імпульси – віддані своєму звучанню без агресивних спецефектів. 

 

Такий морок пригортає до себе завищеною тактильністю образів. Воднораз його таїнство – накидання покрову – дозволяє уникнути процес відстеження, що по ідеї має відбуватись зі спадком померлого. Можливо, втаємничення (у жодному разі не містифікація) – той ґрунт, в якому Ягода може здійснитись для інших.

***

Серединний пункт прибуття або третій зал – це кілька темних приміщень-ящиків, що імпровізують молитовні камери. Поза ними – екран зі спробою відео-арт формату. Чутно скрипіння снігу, час від часу прорізне голосіння. Наче відбувається створення власного ритуалу – індивідуалізована хода з хрестом; чийсь череп, троянда, розкопування землі. Все це нагадує якогось сучасного непослідовного інтернет-героя з присмаком ностальгії за 90-ми.

 

Імпровізовані молитовні кімнати залишають наодинці з єдиним твором. Кожен з них – такий собі “білий куб”, тільки звужений до форми труни, вчорнений і зроблений з пахучого дерев’яного матеріалу. У цих чорних скринях знову прокручується рулетка з образами і уривками віршованих словосполук. Десь живий хліб – антропоморфізований і стікаючий кров’ю, поряд – кинджал, що викликає асоціації з благородством (хоч для соціального підтексту думці не вистачає сміливості). Потім фігура звіра, що біжить у білій памороці, за нею – невизначена лиха чорнеча, над – декілька чорних птахів. Інший твір – це жарівня чудовиська з викривленою (і скривдженою) грубою рожою, іще далі – племінний танок навколо комашиної плоті.

 

  1. Мирослав Ягода, “Мацьора ціпа поїда своє плем’я”. Кінець 1980-х – 1990-ті рр.

  2. Мирослав Ягода, “Кожен з нас є буханкою з відрізаним окрайцем”. 1989 рік

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                            Мирослав Ягода, “...Білий шлях руїн”. 1989 рік

 

 

У вузькому прямокутному просторі дихається лісом, а твір – відособлений дерев’яною перегородкою. Відособленість метром недоступного простору – завада, що тримає на відстані. Утім, таке рішення навпаки створює особливе залучення, віддалену близькість – схожі відчуття можна пережити з культовими предметами. 

 

Кожна ця інтимізована територія чужих видінь змушує бути поряд. І навіть голоси “з-над землі” – відвідувачів та музейних наглядачок – лише унаочнюють ці відгороджені зони.

 

Дійсно, Ягоду можна вписати у ширший контекст мистецтвознавчої традиції. Зробити його частиною (нео)експресіоністичної зграї, говорити поряд з його прізвищем імена Гойї та Бейкона (навіть попри те, що сам митець його не любив і вважав надміру механістичним). Згадати Вільяма Блейка, який теж малював графіку і писав вірші водночас, відповідно – усю лінію “сакральників” у філософії і релігієзнавстві. Звісно, Тейяра де Шардена, якого Ягода називав геніальним філософом, з його синестетикою електронної доби. Одначе він так само буде відвернутий, не піддатний однозначній публічній ритуалізації. До нього завжди можна буде наново повернутись, хоч сам він ні до кого не говорить – лиш до своєї присутності в світі.

 

“Я+GOD=А” сколихує несвідому довіру і відчуття близькості – інтимної, але не еротичної, сторонньої, але до страху візуально-тактильної. Кураторки разом із командою дизайнерів зуміли створити тактилізований простір, в якому нажаханість конвертується у необорну привабливість експозиції. Зваба, характерна для неможливості втечі. Дотик образу, який нізащо не хочеш пам’ятати, але слід якого наче виношував ще до самої зустрічі.


  1. ЛЬВІВ МИРОСЛАВА ЯГОДИ, ХУДОЖНИКА / [ред. Т. Возняк, О. Пограничний, М. Москаль та ін.]. // незалежний культурологічний часопис «Ї». – 2018. – №89. – с. 81.

  2. ЛЬВІВ МИРОСЛАВА ЯГОДИ, ХУДОЖНИКА / [ред. Т. Возняк, О. Пограничний, М. Москаль та ін.]. // незалежний культурологічний часопис «Ї». – 2018. – №89. – с. 107.

  • White Facebook Icon
  • White Twitter Icon
  • White Instagram Icon