Анна Юхимець

Дотик на відстані необорної близькості: Я+GOD=А

Про виставку Я+GOD=A в NAMU: "місце зустрічі людської намови, власної пам’яті і нескінченного процесу розгадування"

%D0%97%D0%BD%D1%96%D0%BC%D0%BE%D0%BA%2B%

“Розладнаний час” Г. У. Ґумбрехта: гуманітаристика як досвід вразливості

2020-08-25 17.06.03.jpg

Олександр Михед: "Це питання того, що лишається в пам'яті"

2020-09-02 16.53.17.jpg

Риба, самотність і сценічна геометрія — три декорації, які формують внутрішню історію дебютної стрічки Дмитра Мойсеєва «Такі красиві люди», прем’єра якої відбулась у 2013 році. Фільм був знятий за підтримки Держкіно у Криму, Івано-Франківську та інших локаціях, ще до окупації півострову. Героїні та персонажі фільму живуть на березі моря у візуально вичищеному середовищі операторського і режисерського бачення. У до нудоти правильно вибудуваній геометрії кадрів вони рухаються нежваво і виважено, так, наче сценарій, зйомка й акторська гра перетворили їх на скульптурний парк просто неба . Головна сюжетна лінія обернена довкола Марти (Поліна Войневич) — 38-річної жінки, яка разом із сім’єю подруги втекла в пошуку відради у відлюдькуватому місці й риболовлі. Одинокість Марти — сюжетна петля стрічки, яка затягує у стереотипний образ «жіночої самотності» й підкріплює його. З цього образу у фільмі немає іншого виходу, окрім як в ідеалістичну закоханість головної героїні і потребу «того самого» чоловіка, який врятує від туги.

3e2kug754bs-1.jpg

Розмова про етичність до нудоти властива нашому часу: бажання виносити діагнози нашій суцільній анти-етичності упритул суміщене з необхідністю продукування нових етичних норм. Прагнення етичності по-своєму є діагностичною підкладкою ціннісної загубленості і відчайдушного бажання знайти собі прихисток сьогодні. У цьому сенсі зрежисований В’ячеславом Криштофовичем і написаний Андрієм Курковим за його ж повістю фільм «Приятель небіжчика» 1997 року — це чудова можливість озирнутися на інший штиб пошуку етики: скоріше відчути її відсутність і змиритися, аніж помістити себе у нову парадигму. Намацування порожнечі — це найбільш інтенсивний досвід людської загубленості, який у випадку фільму кінця українських 90-х років сприймається настільки ж органічно, наскільки змушує сумніватися у відповідності твору своєму часові, адже те, з якою лагідністю фільм зображує свого героя, ніяк не суміщується з «диким» образом періоду його створення.

unnamed-56.png