Суб'єктивність обумовленостей або історія про “своїх”  в “Перманентній революції”  Аліси Ложкіної

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Будь-яка публікація  — це, перш за все, вислів автора/ки про його/її ставлення до певної культури. Наприкінці 2019 року у видавництві ArtHuss вийшла книга арт-критикині та незалежної кураторки Аліси Ложкіної. Авторка поставила перед собою амбітну мету — охопити історію становлення українського мистецтва протягом 140 років. 

Які актуальні питання щодо роботи та осмислення мистецтва в сучасній Україні порушуються у книзі? Хіба знаходиться все ще українська культурологічна думка в полоні гендерних стереотипів? Чи й досі присутня радянська парадигма про наявність найкращого виключно у центрі? А також, чому чуттєвий досвід сприйняття та осмислення художньої творчості не повинен повністю перемагати над “холодним” дослідницьким аналізом? 

 

Епітети, епітети!

 

“Перманентна революція” з’явилась завдяки підтримці Українського культурного фонду та Zenko Foundation. Праця побачила світ у двох виданнях: українському — надрукованному в ArtHuss та французькому — Nouvelles Éditions Place. 

 

 

Фото  - ArtHuss.com.ua

Авторка на презентації в рамках Львівського форуму видавців [1] зауважувала, що книга орієнтована на привернення уваги західного читача до української мистецької сцени. Публікація в Україні зумовлена бажанням об’єднати під однією обкладинкою прізвища авангарду, “суворого стилю” і  до найсучасніших представників, та дослідити процеси, що єднають цю розрізненість в один культурний продукт — книгу про історію розбудови українського мистецтва. Ще однією рушійною силою стала  мета створення онтології художньої творчості, якої авторці не вистачало в роки  власного становлення. Зазначена подвійність у виборі аудиторії, розлогість в обґрунтуванні цілей простежуються від самого початку і супроводжують до кінця тексту. Для кого цей письмовий простір? Чи він спрямований на широке коло читачів, що бажають покращити свої знання перед відвідуванням PinchukArtCentre, чи це довідник-посібник для студентів початкових курсів культурологічних напрямів? 

Відповідь можна простежити вже у стилі викладення. Текст рясніє порожніми означниками та прикметниками на кшталт: “знакова фігура”, “художник став потужним, але швидкоплинним”, “помітний феномен” (а чи буває непомітний феномен, і як тоді вибудовувати графічне зростання між непомітним феноменом, феноменом та помітним феноменом?), “за м’яким формулюванням криється подвійне дно”.

Я не криміналізую подібну стилізацію тексту. Легендарна серія Taschen “Basic Art” представляє саме такі поетичні тексти. Всім знайоме це симпатичне видання з великою кількістю ілюстрацій, що допомагає за 2-3 години читання ознайомитися з життєписом окремого художника або становленням епохи. Але “Basic Art” має на меті якраз поверхневе інформування про матеріал, а його доступна ціна — 10 євро  в європейських реаліях робить ці книги приємною забавкою з винесенням практичної користі для загального рівня освіченості. Книга ж Аліси Ложкіної і за честолюбством проєкту, і за стилем видання, і за ціною навряд чи стане настільки доступною випадковому читачеві. 

Повернемось ж до поетичності. Такий виклад дозволяє захопитися та дозволити йому втрутитися до вашого особистого чуттєвого сприйняття. У випадку з “Перманентною революцією” це сенсетивне враження резонує з поданням великої кількості прізвищ, перерахуванням виставок, робіт (часто з відсутністю ілюстративного матеріалу або посиланням на те, де його можна здобути), що нібито розраховано на вже обізнаного читача, який за самими назвами зможе їх ідентифікувати.

Фото  - ArtHuss.com.ua

Таким чином ми опиняємось в ситуації між двома центрами: перший сповнений великою кількістю неозначеної інформації, що пройде повз некомпетентну в українському мистецтві особу й загубиться в прошарках пам’яті, а другий є таким собі “царством спорожнілих епітетів”, що досвідченому користувачеві не стануть в пригоді, але зачарують неспокушеного. 

 

Впадає в око зловживання літературними кліше, які можна зустріти в публіцистичних матеріалах спрямованих на посилення ефекту від тексту. Наприклад, “Минали найкращі роки нового українського мистецтва”, — явне апелювання до міфу про недосяжне, прекрасне минуле знецінює сьогодення, в якому ми знаходимось. “Не менш цікавою була ситуація в Одесі”, — виникає питання про те, а де вона була “менш цікавою” і чому нам саме так не позначити один з періодів — “не цікавий”. “Негласним лідером цього кола став Леонід Войцехов”, — хто ж став гласним лідером? Складається враження, що від читача приховують таємну інсайдерську інформацію. Або за цим криється лише погана звичка використання маркетингових прийомів написання текстів, котрі сайти з копірайтингу відмічають червоним, та нестача редакторських правок, що дозволила так ними зловживати.

 

В Греції все є [2]

 

Одним із принципів, за яким в книзі відбулось об’єднання творчості різних представників культурної спільноти, є сьогоднішня територія України. Ця категорія вбачається аргументованою з погляду на те, що вона дозволяє уникнути полеміки стосовно виокремлення “нашого/чужого”. Однією зі значних проблем українського мистецтвознавства є законсервованість окремих регіонів на самих собі та відокремленість від спільного контексту. Про це свідчить бодай той факт, що лише у березні цього року київські глядачі отримали можливість ознайомитися з творчістю Мирослави Ягоди, яка до цього в столиці не була представлена. 

 

Фото  - ArtHuss.com.ua

Книга Ложкіної заявляє про себе, як про спробу уникнути розміщення мистецтва в одному сяючому центрі, а все інше відмітити штампом поетичної провінції [3]. Розбіжність між поставленою ціллю та реальністю помітна навіть при дослідженні змісту. Так розділ 4 “Мультикультурна мозаїка. Західна Україна до та після входження до складу СРСР”  займає лише 18 сторінок в книзі обсягом 543 сторінки. Одеському періоду “від нонконформізму до концептуалізму” відведено 2 сторінки тексту. На Харків виділено 8 сторінок. Перед читачем постає питання, чи дійсно авторка прагнула досягти децентралізації сприйняття української культури, але обмежність матеріалу не дозволила цього зробити? Чи можливо все ж таки неусвідомлена парадигматизація наявності найяскравішого, найвпливовішого та найважливішого лише в столиці перемогла свідомий поштовх до регіонального розосередження.

 

Цей недолік можна було б виправдати тим, що книга розрахована на поверхневе ознайомлення з матеріалом. Але вона не повинна базуватися лише на згадуванні прізвищ, назв реалізованих виставок, акцій, проєктів з позначкою “та багато інших”. Деякі митці,  такі як Юрій Єгоров, просто не були згадані. Він є одним з визначних одеських художників, чиї морські пейзажі впізнані одразу за рахунок особливої лінії горизонту, так званого “моря Єгорова”. Можливо, він впав до категорії “багатьох інших”, так само, як Олександр Ацманчук (на сторінках 176-177 проілюстрована його робота “Політ” з колекції Одеського художнього, але жодної біографічної згадки про нього немає), Сергій Князєв, Адольф Лоза, Інна Хасилєва, Сергій Кононов...  Безумовно, вимагати від авторки, щоб в одній публікації вона охопила всі прізвища художнього середовища було б божевільною претензією. Але в своїй презентації у Львові пані Ложкіна [2] заявляє про антицентричність викладення, але ж на практиці ми бачимо протилежний результат. Проблема не у факті залученості якомога більшої кількості імен, а у відмові (з боку авторки) проартикулювати принцип відбору митців, що увійшли в монографію. Якби існував структурований індекс персоналій для можливого подальшого дослідження це питання не стояло б так гостро. В запропонованих умовах мені, як читачеві, не надто зрозуміло на яких засадах відбувався відбір, і як так сталося, що окремих митців можна зустріти регулярно в різних розділах, деяким відведено речення на кшталт “жив та творив”, хтось став лише пунктом в перерахуваннях, а когось зоставили для самостійний пошуку. 

 

Син маминої подруги давно не сексист [4]

 


 

Female gaze — теоретичний термін феміністського кіно, що було введено Лорою Малві [5], як протиставлення до класичного розуміння процесу створення й сприйняття фільму з чоловічої точки зору. Не дивлячись на те, що використання цього найменування, перш за все, належить екранному мистецтву, сьогодні його використовують й до інших видів художньої творчості. 

 

Україна за останній рік зробила багато значних кроків в бік фемінізації мистецьких процесів: було видано книгу “Чому в українському мистецтві є великі художниці”; в партнерстві з Українським інститутом та ООН жінки, в рамках руху солідарності за гендерну рівність HeForShe засновано премію “Women in Arts”.

 

На цьому тлі книга Аліси Ложкіної постає ніби контраргументом проти розгорнутих процесів і затверджує розвиток українського мистецтва здебільшого як чоловічий процес. Авторка, звісно ж, зазначає прізвища таких мисткинь, як Олександра Екстер, Соня Делоне, Алевтина Кахідзе та Марія Куліковська, але постають вони здебільшого, як фон навпроти більш значимих чоловічих проєктів. Людмила Яструб згадується тільки в переліку одеських нонконформістів та ілюстрацією без зазначення будь-яких творчих характеристик. Маргарита Жаркова зазначена лише у якості директорки фонду центра сучасного мистецтва “ТІРС” та як мати художника Сергія Ануфрієва, а її особистість як художниці, дослідниці та кураторки розміщена в продовженні речення “... і одна з центральних фігур мистецького життя неофіційної Одеси 1970-1980-хх років”. Але постать “центральної фігури” була позбавлена більш детального опису та її винятковості. При цьому авторка не нехтує згадуванням “бурхливого роману Марти Кузьми й зірки паркомівських вечірок, молодого художника Іллі Чічкана”. Біографічний метод опрацювання мистецької дійсності є звичним для багатьох дослідників, але враховуючи той факт, що авторка не зверталась до історій кохання та приватних стосунків протягом усієї книги, тут він вбачається недоречним. Як і абзац про Наталю Філоненко, де читачеві було надано нарис про розвиток її професійного життя, а мистецька творчість представлена лише ілюстрацією на сусідній сторінці. 

 

Зазначу, що я не мала на меті ствердити, що авторка прагнула пригнітити жіночий внесок у культуру. Наприкінці книги присутній розділ на півтори сторінки з заголовком “Жіночий реванш”, де Ложкіна свідчить про вищевикладені процеси створення гендерного рівноправ’я в мистецькому просторі з посиланням на книгу “Чому в українському мистецтві є великі художниці”, де можна детальніше ознайомитися з цими матеріалами. Можливо, вона свідомо уникала ширшого розкриття цієї теми задля того, щоб її твір не перетинався з виданням, створеним “групою ентузіастів з Дослідницької платформи PinchukArtCentre, що намагається збирати, аналізувати, а також популяризувати інформацію про сучасне українське мистецтво”[6]. Але напевно “Перманентна революція” — доказ глибини закорінення сприйняття історії мистецтва винятково "чоловічою", і це просочується ніби несвідомим повідомленням.  Заклик до "фемінізації історії митсецтва" таким чином перетворюється на декоративні пієтети в бік гендерного аналізу мистецтва, набуває рис вимученого і не надто щирого прагнення  “не відставати за новими течіями”. 

 

Так, але…

 

 

 

 

Фото  - ArtHuss.com.ua

 

Зазначений мовленнєвий штамп — демонстрація невичерпного людського оптимізму у вмінні приймати життя в усій його різноманітності, недосконалості та складності. В той самий час за ним приховується жага до самовдосконалення через набування реальності, але й усвідомлення необхідності її поліпшення. 

 

“Перманентна революція” — саме такий випадок. Невимушена манера викладення матеріалу втримує читацьку увагу, а велика кількість ілюстрацій робить процес читання візуально приємним.

 

Так, текст не повинен задовільняти нашу егоїстичну потребу отримати знання в єдиній, правильній інтерпретації. Він повинен бути виміром, що надихає до аналізу, отримання нового досвіду та створення власних висновків. З цією задачею “Перманентна революція” впоралась. Вона тяжіє до бліц-ознайомлення з культурним надбанням, що багато років було знехтувано, його систематизацію та осмисленням, нехай і за цілком непрозорим механізмом. Принаймні, були означені контури території україснького сучасного мистецтва, що штовхає до подальшого оволодіння та інтерпретації інформації, однак вже з відкритими і видимими для всіх механізмами аналізування. А там, де проникливість доточує свій шлях, продовжується розвиток та життя. Досконалість можлива хіба що в завершеній дії, а абсолютна завершеність рівняється лише смерті.

1. Запис презентації книги на Львівському форумі видавців 29 листопада 2019 р.: https://www.youtube.com/watch?v=4h6ylFfVow4

2. Стійке фразеологічне сполучення:

https://ru.wiktionary.org/wiki/%D0%B2_%D0%93%D1%80%D0%B5%D1%86%D0%B8%D0%B8_%D0%B2%D1%81%D1%91_%D0%B5%D1%81%D1%82%D1%8C

3. Інтерпретація назви розділу “Поетика провінції і нова культура” (стор. 530), що свідчить про те, як авторці не вдалось уникнути деяких штампів.
 

4.  Слоган з маршу Жінок в Київі 2018 р. https://update.com.ua/zhizn_tag/vse-budet-feminizm-luchshie-slogany-marsha-zhenshchin-v-kieve_n3938

5. Лаура Малви  “ВИЗУАЛЬНОЕ УДОВОЛЬСТВИЕ И НАРРАТИВНЫЙ КИНЕМАТОГРАФ” https://www.hse.ru/data/2019/03/18/1198342643/Laura_Malvi.pdf

6.  Використана цитата належить А.Ложкіній “Перманентна революція”  стор.541

 

  • White Facebook Icon
  • White Twitter Icon
  • White Instagram Icon