Навіщо читати "Мистецтво після філософії" Джозефа Кошута?

Ідейно близький Кошутові Людвіг Вітгенштайн у вступі до свого «Логіко-філософського трактату» вказав: «мети книжки було б досягнуто, якби хтось, із розумінням читаючи її, отримав задоволення». Читати «Мистецтво після філософії» значить шукати інтелектуального задоволення. Кошут може претендувати лише на роль речника, який виголошує перед публікою своє бачення, як дістати цієї умосяжної втіхи від зустрічі з мистецтвом. Отож його мета розповісти як потрібно розуміти мистецтво, ба більше, з’ясувати, що в мистецтві варте розуміння. 

 

Джозеф Кошут

 

Що ж до самого тексту, то по-перше, потрібно визначити, що він говорить про сучасність, який його зв’язок з актуальним контекстом мистецтва. Іншими словами, якої історичної ситуації він стосується. Поставивши собі це завдання, ми входимо в уже сформоване поле думки, адже історичне підґрунтя концептуального мистецтва, маніфестом якого є стаття Кошута, відшуковує пост концептуальне мистецтво, зокрема в особі теоретика Пітера Осборна. Постконцептуальне філософськи осмислює та опрацьовує наслідки концептуального, це стан всього сучасного мистецтва. Отож, запитуватись навіщо читати Кошута або що значить читати Кошута це тенденція. В «Мистецтві після філософії» сказано, все мистецтво після Дюшана є концептуальним, але цінність і сила нових творів залежать від того чи розширюють вони межі природи мистецтва. 

Кошут переконаний, сутність мистецтва полягає саме в з’ясуванні та постійному розширенні його меж. Тоді мистецтво як практика продовжуватиме жити і спонукатиме до усвідомлених інтелектуальних жестів. Мистецтво приходить на місце філософії презентувати ідеї, не копіювати чи описувати, а показувати їх, демонструвати те, про що Вітгенштайн заповідав мовчати.

На які умови концептуальності нам вказує текст? По-перше, він фактично розмежовує безглузді візуальні образи, котрі, зловживаючи своєю формою, користаються слабкістю людини сприймати, і мистецтво, добірне та сплановане. Це не тому, що форма завжди оманлива, а тому, що забагато зайвої, пустої форми, яка нічого не додає до визначення природи мистецтва, ще й залежна від особистого судження. Естетичний образ втрачає свою роль. Потоп візуальної інформації змушує замислитися, а може образи не варті того, щоб бути прямою вказівкою на мистецтво. Естетична частка мистецтва є примусовою, бо задля визначення чогось як мистецтва, його варто розмістити в просторі та роздивитися. Кошут доходить думки, що доля естетичного має бути мінімальною, оскільки весь довколишній світ являє себе через часопростір і це не слугує підставою для визнання кожного побаченого об’єкта твором мистецтва. Концептуальне прагне зберегти унікальність, адже розширення природи мистецтва не зрепродукувати, його можна здійснити лише один раз, надалі твір лишає по собі «сухий фізичний залишок» та ідейний заряд для майбутнього розширення сутності мистецтва. 

По-друге, вже вкотре проявляється сила мови. Кошут звертається до Альфреда Айера та Людвіга Вітгенштайна, того молодого Вітгенштайна, який прийшов до Рассела в Кембридж, не визнав, що існують філософські проблеми й пояснював їхнє походження нечіткими мовними формулюваннями, побудував логічний каркас для прозорої мови і пішов працювати вчителем математики в альпійське село. Вітгенштайн прагнув, щоб філософія більше створювала проблем, а працювала за принципом логічної відповідності і давала відповіді. Так і Кошут розуміє об’єкти в контексті мистецтва як логічні конструкції, вдягнені в чуттєві форми. В об'єкті вже захована його природа мистецтва. Нікому б і на думку не спало лише заради забави витягувати його з рідного середовища та вкидати в контекст, де обертаються всі значення і сенси людської цивілізації. Значить його внутрішня сутність резонує з сьогоднішнім станом культури і мислення. Чітка філософія це прозора мова тавтологій і її роль перебрало на себе мистецтво, зредуковане Кошутом до демонстрації ідеї.

 

detail_1d60665b3b0fbe499fefd311aab0df8a.