Олександр Михед: "Це питання того, що лишається в пам'яті"

Під час весняного карантину однією з новинок стала книжка «“Я змішаю твою кров із вугіллям”. Зрозуміти український Схід» письменника та куратора Олександра Михеда від видавництва “Наш формат”. Протягом понад року в рамках проєкту “Метамісто: Схід” він разом із командою та художниками подорожував шістьма містами: Сєвєродонецьком, Бахмутом, Костянтинівкою, Лисичанськом, Покровськом і Добропіллям. Шість точок на карті стали основним опертям для голосів місцевих мешканців і мешканок в оповіді автора; репліки – переважно без імен – стали частиною особистих дослідницьких пошуків. Крім них, читачі зустрічаються з розлогими монологами відомих публічних діячів та діячок: Сергій Жадан, Олена Стяжкіна, Ігор Козловський, Алевтина Кахідзе, Роман Мінін та Володимир Рафєєнко розповідають про своє сприйняття Сходу, стереотипи Донбасу, культуру та властивості середовища.

 

Художній репортаж Олександра Михеда став спробою зобразити та розповісти про реальність Донецької та Луганської областей, орієнтиром якої, попри всю її комплексність, є можливість загальнодоступної рецепції. Необхідність говорити перед лицем війни та місцевого муніципалітету сформувало багатошарову структуру оповіді, не даючи залишитись осторонь, – авторська позиція неминуче актуалізує позицію того, хто знаходиться по той бік розповіді. У високозарядженій взаємодії стають чутливими усі – як письменник і його наратив зібраного матеріалу, так і різні аудиторії зі своїм відчуттям дійсності.

 

Книжка отримала чималу – здебільшого позитивну – увагу широкої публіки, і потрапила під критичний та небайдужий погляд рецензенток, таких як Лія Достлєва, Катерина Яковленко, Катерина Ботанова.

Анна Юхимець, культурологиня і авторка ArtCriticLab, разом з редакторкою Анною Калугер вирішили взяти інтерв’ю в Олександра Михеда, поговорити про його наміри як автора, усвідомлення своєї позиції та бачення окремих проблем, як то питання ідентичності, права говорити в ролі чужинця і спосіб презентації стереотипів, які стосуються Донецької та Луганської областей.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Олександр Михед.

Я змішаю твою кров з вугіллям.

Київ: Наш формат, 2020

А.Ю. Що для вас особисто стало найважливішим у всьому процесі проєкту “Метамісто: Схід” та підготовки “Я змішаю твою кров із вугіллям”?

 

О.М. Я думаю, що треба розділити кожну зі складових окремо, тому що це взагалі різні підходи, різні типи роботи з реальністю, роботи з матеріалом. Якщо говорити про проєкт “Метамісто: Схід”, – в ньому є важливою саме взаємодія між людьми всередині дивовижної інтердисциплінарної команди, в якій всі підходять з різних оптик до цих шести міст (Костянтинівка, Бахмут, Добропілля, Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Покровськ - прим.ред).

 

Паралельно до взаємодії всередині команди існує ще один тип комунікації – вибудовування довгострокових стосунків з людьми у містах. Коли ви приїжджаєте вперше – це просто люди, незнайомці, чиї думки можуть тобі подобатись або не подобатись, але вони аноніми, історію яких ти не знаєш. У процесі цього дослідження вони стають уже твоїми близькими і ти починаєш чіткіше розуміти локальний контекст.

 

У випадку виставки «Uтопія: трансформації українського Сходу» – важливим моментом було то, що кожен із митців (Сергій Грех, Костянтин Зоркін, Єжи Коноп’є, Віталій Кохан та Сергій Радкевич – прим. ред.) створив нову роботу. Роботи для виставки вийшли похмурішими, ніж для публічних просторів. Якщо ти працюєш безпосередньо в місті – ти так чи інакше розраховуєш на взаємодію з аудиторією і обираєш свою стратегію – безпосередності, безпроблемності, чи навпаки займаєш критичну й провокативну позицію. Натомість у випадку з виставкою це зовсім інший тип роботи – виникає максимально щира пострефлексія по відношенню до матеріалу. 

 

У випадку з книжкою, найважливішим тут був сам виклик матеріалу і форми, яку потрібно подужати. Доволі складно зробити книжку з такою кількістю паралельних історій і щоб її було цікаво читати. Це був один з найбільших викликів.

 

А.Ю. У книжці звучала теза, що Схід це ще й, до прикладу, Харків, але під час читання складається враження, ніби український Схід – це тільки Донеччина та Луганщина. Чим обумовлене таке відокремлення?

 

О.М. Я б сказав, не відокремлення, а спроба пошуку термінологічного апарату говорити саме про Донеччину і Луганщину. Очевидно, що книжка, яка називалася б “Зрозуміти український Донбас” продавалася би набагато краще, ніж продавалася б книжка з назвою “Зрозуміти український Схід”. Але книжка, яка називається “Зрозуміти український Схід” продається набагато краще, ніж “Зрозуміти українську Луганщину, Донеччину, Харківщину”. Це просто спроба знайти ємкий термін, який не відлякував би ширшу аудиторію і пропонував цю розмову. Я абсолютно свідомий щодо глибокої недовершеності вибраного терміну і того, що це не відповідає всеохопності «Сходу» питання повністю.

 

А.Ю. Ідентичність “чужинця”, очевидно, має особливість позиції та досвіду. В такій ситуації – які ваші етичні критерїї оцінювання власної взаємодії зі Сходом як місцевістю зі своєю специфікою?

 

О.М. Що таке чужинець у своїй країні? Яка позиція чужинця в цій країні? Я стою на позиції того, що ми всі громадяни однієї країни. Коли ми приїжджаємо в інші міста – чи буде це Чернігів, Житомир, Радомишль, Миколаїв, Херсон, Дніпро, Запоріжжя, коли ми туди приїжджаємо, що ми бачимо? Ми бачимо той самий абсурд, який я бачу у рідному Ніжині, який я бачу на Воскресенці, той самий абсурд, який я зараз бачу, живучи під Києвом, на Бучансько-Ірпінській території, де існують ті самі проблеми, що і в будь-якій точці України. 

 

То хто цей чужинець, який нібито приїздить ззовні? Можливо, це той самий співгромадянин, який бачить ті самі проблеми тієї самої єдиної пострадянської країни, і він їх описує і фіксує, не закриваючи на них очі. 

 

Давайте поставимо питання ширше: У кого є право говорити про будь-що? Чи обмежує нас говоріння про Схід лише тим, хто народжений на Сході? Чи обмежує право говоріння про права ЛГБТ+ спільноти лише тим, хто належить цим спільнотам? Чи має право говорити про насильство лише той, хто пережив насильство? Де позиція дослідника? Де свобода дослідника говорити про ті речі, в які він занурюється?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Олександр Михед

Фото - Коcтянтин Гузенко для The Village Ukraine

 

 

І в цих “питаннях чужинця”, можливо, є варіант аутсайдера, якщо ви дивились серіал, або читали однойменну книжку Кінга і те значення, яке він закладає в це слово. 

Хто цей аутсайдер? Аутсайдер – той, хто приходить ззовні в цю тему, той хто приходить ззовні на цю територію, і виходить так, що чужинець – це той, якщо йти за Шкловським, хто має оптику очуднення, «остранения». Це очуднення оптики того, хто дивиться на дослідження, наприклад, Марка Залізняка. Історики його нібито знають, він нібито є в музеях, і його нібито знають у цілому. 
 

А чи є Марко Залізняк у суспільному дискурсі? Немає. 

 

Чому немає? Ну так ми ж його наче всі знаємо. І в якийсь момент з’являється чужинець, аутсайдер, зі своєю позицією, який питає: друзі, а де Марко Залізняк? 

 

Те саме стосується роботи з місцевими контекстами, з місцевими історіями і з тим, що є – ти приходиш, починаєш ставити питання. І коли місцеві хочуть поставити пам’ятник клею ПВА або пам’ятник граблям, ти, можливо, можеш докласти трошки зусиль, щоб своєю практикою очуднення запропонувати іншу концепцію. І можливо, – я цього не виключаю, – спрощуючи дуже багато речей для того, аби якомога більша кількість людей, читачів, інших дослідників дізналися про ці, здавалося б, загальноприйняті речі. 

А.К. Книга не стільки працює на злам стереотипів, скільки на їх підкріплення. Така думка, до прикладу, також проглядається у тексті Катерини Яковленко “З вугіллям, але без крові”.

 

О.М. Одна з проблемних складових дискусії – це те, що цей текст не розглядається як художня система і не ставиться питання поетики: як зшитий цей механізм, як він зроблений? Коли квота на певне питання виконується дуже сильним спікером, блискучим інтелектуалом, який є в книзі. І він каже – як, до прикладу, Ігор Козловський, – чому ж розмова про Схід обмежується лише шахтарем? Є і металурги. Є і інші професії та досвіди. А потім з’являється голос Олени Стяжкіної, яка каже: міф про Донбас – ексклюзивний, не інклюзивний, він виключає з себе дітей, жінок, представників інших професій. 

 

Як функціонує художній текст? У тебе є сильні голоси, які вже окреслили певну проблему Сходу, а значить ти вже можеш говорити про щось інше, і значить – тобі не обов'язково повторювати ті речі, які вже були проговорені для читача. 

 

Чи є це дійсно підкріплення стереотипів? Для мене це проговорювання тих речей, які закріплені взагалі за цим згустком смислів, які є, коли ми говоримо про український Схід.

 

Де різниця між тим, коли ти починаєш розмову з нуля з людьми, які про це ніколи не задумувались і тим, коли ти повторюєш банальності або стереотипи? Де ця межа?

 

Книжку може взяти до рук або дослідник, який вивчає Схід, як у випадку з деякими з рецензентів, або людина, яка ніколи не цікавилась цим питанням. Очевидно, що дослідник побачить, що є непроминальні вузлові точки, коли ти говориш про Схід, які варто проговорювати знову і знову. І, звісно, побачить знайомі для себе речі.

 

Якщо подивитись на те, як зроблений алгоритм розмов із інтелектуалами, то можливо проглядається, що там був певний сюжет і питальник, за яким я йшов. Базових п’ять-сім питань були однаковими для всіх. 

 

Що таке донбаська ідентичність? Де проходить межа між Донецькою та Луганською областю? Чи є особливості донецької чи донбаської ментальності? І люди, народжені на Сході, отримавши одні й ті самі питання – часом мали цілком кардинально різні погляди на базові речі.

 

Розмови розташовані таким чином, що вони будують, сподіваюсь, певні конфліктні контрапункти. Коли навіть позиції інтелектуалів настільки різні, то що говорити про ширші верстви суспільства, які теж не дійшли – і навряд чи дійдуть, – цієї згоди? Тоді, можливо, варто велику частину питань, на які дослідники вже дали собі відповіді, ще раз проговорити. І ще раз винести в публічну площину для того, хто хотів би на 368-ми сторінках спробувати розібратися зі своєю базовою анкетою і з тим, з чим він приходить, підступає до цієї книжки. 

 

А.Ю. У книжці неодноразово звучить, що Донбас – це не тільки про вугілля, шахти та індустріальність середовища. Принаймні, ми не повинні думати про цей осередок як про територію лише корисних копалин – ресурсу, людського і природного. Але парадоксально, саме ці теми та проблеми чи не найбільше присутні у книжці. Чому так?

 

О.М. Книга побудована на співіснуванні тез і антитез. До прикладу, розмова про бельгійців у Костянтинівці, де показаний їх позитивний вплив на розвиток бізнесу в Україні. Що відбувається далі? Далі з певним проміжком з’являється розділ, який показує бельгійське Конго і те, що роблять колонізатори в інших країнах і мають, можливо, свою колонізаторську оптику, називаючи Костянтинівку десятою провінцією. Інший приклад такої тези-антитези – це історія доктора Хайлова й історія поплічника нацизму Камишева.

 

Хайлов є добрим “своїм”, хірургом, який лишається в окупованому Артемівську, нинішньому Бахмуті, та рятує життя червоноармійців. Коли прийшла червона армія, він був змушений написати пояснення до КДБ, чому він це робив, яка була його мотивація. Це абсолютно героїчна постать. Через деякий час у книжці з’являється антитеза до цієї історії з доктором Камишевим, венерологом, який убив чимало людей під час окупації. Його історія теж розповідається. 

 

Якщо дивитись на книжку крізь таку оптику, то в пам’яті може залишитись Камишев і можуть залишитись негативні сторони типу опису бельгійського колоніалізму. Але чомусь в пам’яті не залишається історія Хайлова. Коли кажуть про анонімність голосів книги, чомусь не згадується про те, що послідовно розглядається дуже позитивний випадок коворкінгу і громадської організації “DRUZI”, яка існує в Костянтинівці і те, що голос засновниці Наталки Сосницької чітко оприявлений. Так само як, скажімо, і голос Володимира Березіна прямо вказаний у книзі. Або Олександра Шмаля. 

 

Але чомусь ці речі не фіксуються в пам’яті про те, що є позитивні приклади, того, що існують ці люди, силами яких уможливлюється розбудова цього регіону. Це питання того, що залишається в пам’яті. Знову-таки, чомусь із дискусії повністю випадає наскрізний сюжет із Залізняком. Якось він не вкладається в концепцію привласнення цієї історії, концепцію анонімності і стереотипізації, які закидають книжці. 

 

Один із ключових концептів, який мені хотілося проговорити – це відчуття крихкості і незахищеності. Це прямо промовляється наприкінці. Загальна атмосфера крихкості людського життя, публічного простору – вона мала там промовлятися. 

 

А.Ю. Тоді як це схоплюється різними аудиторіями?

О.М. Важливою є різниця між оптикою дослідника Сходу, який уже давно всередині матеріалу, і між пересічним читачем, на якого, власне, і спрямована ця книжка. Якщо ми візьмемо потік читацьких вражень, то він абсолютно позитивний у плані того, що люди знаходять відповіді на якісь свої питання, або починають свою мандрівку Сходом. 

 

Те, що спеціаліст зі Сходу вбачає як баналізацію зла чи виключно негативізацію – пояснюється тим, що архітектура книжки задумувалась, повторюсь, як висування не тільки тез, але і антитез. На кожного Хайлова є Камишев, на кожну негативну історію жорстокості, яка відбувається у нашому повсякденному житті, є своя історія позитивного досвіду.

 

У creative writing є прекрасний прийом, який називається мінус-прийом. Це коли ви свідомо забираєте якісь з елементів історії, залишаючи невидимого слона в кімнаті. 

 

Умовно кажучи, закінчення “1984” Джорджа Орвелла – чи це позитивний фінал, чи негативний фінал? Як із ним бути, з цим потоком «негативу», який ллється з “1984”? Можливо, те, що Вінстон Сміт відчуває всеохопну любов до Великого Брата, якимось чином впливає на читачів, які у своєму повсякденному житті не допустять деяких речей – деякої любові до Великого брата?

 

Або якщо ми візьмемо “Левіафана” Звягінцева. Що відбувається з персонажем Олексія Сєрєбрякова? Він як нормальний такий собі Йов проходить через усі випробування. Коли глядач розуміє, що це гіперболізація показу банальності зла, яка є як в російському, так і в українському пострадянському суспільстві, – то може у повсякденному житті цей самий глядач не допустить такого насилля наступного разу? 

 

Той мотив, який є в книзі – це речі, які люди повсякчасно роблять з людьми. І можливо, якщо побачити цей бік, то можна не допустити знищення наступного активіста. Можливо, наступний Нікітін, який почує заяву місцевого феодала про те, що “я змішаю твою кров із вугіллям”, отримає підтримку. І, можливо, наступного разу докази не будуть просто так викинуті на вулицю.

А.Ю. Яку стратегію чи набір стратегій варто обрати для взаємодії з середовищем у сучасних умовах війни? Які тоді мають бути умови для поліфонії досвідів?

 

О.М. З позиції глобального розуміння – немає жодної різниці між Луганщиною, Донеччиною, Сіверщиною, Волинню, адже це все однаково травмована історія радянським минулим. Коли дослідник приходить на ці території – він слухає. Він не говорить, він максимально довго слухає, а тоді максимально багато читає. А тоді, можливо, починає говорити.

 

Ключове питання в тому, що коли хочеться отримати стратегію – її треба здобути своїми руками, своєю освіченістю, своїм дослідженням. Це взагалі єдиний шлях побудови хоча б якоїсь стратегії у ставленні до будь-чого. Це питання докладених зусиль. 

А.К. Відмова від попередніх історій чи конструювання майбутніх історій?

 

Що таке взагалі спроба віднайти міфологему? Я багато про це пишу в книжці і це позиція, якої я притримуюсь. Вона про те, що досліджуючи минуле – це віднаходити на першому базовому рівні ті історії, через які ти можеш зайти. Далі їх можливо наповнити новими смислами, які будуть працювати на позитивну програму – ідеологічну, політичну, інтеграційну. Тоді на другому рівні – ти можеш приходити до конструювання речей. Базова річ – це абсолютна повага до існуючого наративу, який прийнятий у цій сфері, в цьому середовищі, регіоні тощо. Але бувають випадки, коли ти бачиш, що треба спробувати створити з нуля розмову про систему координат. Це питання про те, що робити з минулим. 

 

Не все, з чим ми зараз маємо справу, можна пояснити спадком радянського. Це все набагато складніші речі. Для мене це функціонує як речі, про які не можна забувати. Так для мене працює “радянське”, бельгійське Конго, російсько-українська війна. Так для мене працює суспільна пам’ять. 

  • White Facebook Icon
  • White Twitter Icon
  • White Instagram Icon