Лист Джону Берджеру

Батай казав, що фіктивність роману допомагає витримати те, що, будучи реальним, могло би виявитись нам не по силам і розтрощити нас.

 

Але що можна сказати стосовно не вигаданої реальності, а щодо справжніх спогадів та переживань людини?

 

Що буде, читаючи про чужі страждання? Тут ми реалізуємо свою жагу проекції – жагу злиття з Іншим, який зрозуміє нас та врятує. Я намагаюсь знайти метод відволікання та абстрагування, в той час як паралельно виникає настирне мазохістське прагнення пережити ці почуття знову і знову. Але через чийсь погляд.

 

Я беру твої есеї, які відклалися в моїй пам’яті, які ніби чекали того часу, щоб вночі бути знову прочитаними з відчуттям непомірної самотності та порозуміння. Кажуть, що близькість це коли тобі говорять те, що ти й так знаєш. Ти як невидимий співрозмовник, як моя безпечна дистанція відкритись комусь і не стати вразливою. Тому що я говорю твоїми словами. Якщо розлука це маленька смерть, то я намагаюсь вберегти себе і відчути цю втрату через тебе. 

Важко зрозуміти коли і як ти писав ці есеї, там є дати життя лише художників, тому я ніби потрапляю в мозаїку твого існування, занурююсь в різні спогади, які йдуть врозріз з хронологією. Ніби ми розмовляємо і ділимось історіями з життя. Для мене це зовсім новий вид критики, я не бачу тут судження, я бачу спосіб обговорення існуючого за допомогою творів мистецтва.

 

Портрети - це не просто біографії художників чи аналіз їх творів, це портрет, який вимальовуєш ти, через власну оптику. Проходячи від простору печери до білого кубу, ніби проходячи шлях виходу з тьми на світло. Разом з тобою я ставлю нові питання і намагаюсь прослідкувати за плином подій. Ти змінюєш сам спосіб бачення подій минулого. Ми досліджуємо, що вартує уваги художника, чому саме за цю тему він чіпляється, як це пов’язане з його біографією, що зазвичай залишається за лаштунками.   

Для мене це безкінечна рекурсія, моя історія прив’язується до твоєї історії, через яку ти сприймаєш акт мистецтва. І я знаходжу дивовижним переплетіння думок, поглядів та відчуття спільності, коли ти дозволяєш зазирнути в своє життя і створити на цій основі свою надбудову. Ніби ми реалізуємо ту авангардну ідею про злиття життя та мистецтва.

 

Я симпатизую твоїм принциповим марксистським поглядам, твоєму прагненню через мистецтво показати іншу перспективу життя і того, як можна жити, як можна прагнути чогось кращого і боротися за це. Ти звертаєшся в основному до старих майстрів, тому що тоді не було арт-ринку та торговців, таким чином упускаючи великий пласт сучасності. Але я розумію твою ностальгію.

Певна хронологія таки тут має місце бути, ми рухаємось з простору печери в простір білого куба. Але я не певна, що це рух з темряви до світла в широкому сенсі цього слова, оскільки змінюється тільки освітлення, а не замкненість. Дехто надає перевагу залишатись в темряві. «Ті, що живуть в страху і темряві, захворюють на страх відкритого простору».

 

Я виходжу з печери, з цілісності та органічності світу, переходжу до замкнених інтер’єрів з життя бідняків на картинах Караваджо, переходжу у свій простір світу, де для мене відкрита майже будь-яка точка на планеті. Я відчуваю цей страх, повну розгубленість і крихітність у цьому глобалізованому безмежному світі. В такі моменти я теж почуваю себе комфортно тільки ВСЕРЕДИНІ. Можливо, все більше розгортаючи для себе світ, ми тим не менш все більше заглиблюємось всередину свого безпечного кокону. 

Мені здається, треба мати немалу сміливість, щоб брати участь в акті приготування до смерті і, тим паче, безсмертя (як це робили люди на фаюмських портретах). Дійсно в такій ситуації художник відчуває себе радше об’єктом.

 

Якщо за Зонтаг фотографія – елегічне мистецтво, а зробити знімок – означає бути причасним до смерті іншої людини, до її змін, то фаюмські портрети це радикалізовані попередники фотографій. Але художник фаюмських портретів і фотограф відрізняються в своїй ролі, тому що зображувані на портретах схоплюють цей зовнішній насильницький ракурс бачення спостерігача. Вони віддають йому право зобразити себе на вічність і, таким чином, реалізовують своє суб’єктне прагнення зафіксувати себе у світі.

 

Зараз я дивлюсь на фотографії з останніх подій в Секторі Газа, відчуваючи страх і жаль, паралельно відчуваючи ці втрати на особистісному рівні за відсутності когось важливого. Але в той же час я захоплююсь цим потягом людства до акту творіння, його прагненням позначити своє існування і тому, як ми можемо співіснувати завдяки цій близькості, навіть якщо нас віддаляють сотні років. І тоді я дійсно відчуваю ці рядки: «On the desired face an expression which goes further, much further, than invitation; for it is an acknowledgment of the self, of the cruelty of the world and of the one shelter, the one gift: to sleep together. Here. Now.».