“Розладнаний час” Ганса Ульриха Ґумбрехта: гуманітаристика як досвід вразливості

Просто бути – це єдиний шлях до пізнання того, що діється. Бо в такі ночі “я” нічого собі не лишає – ні суворого владання собою, ні навіть спогадів; урочиста самосутність переливається в безмежну самовідданість. Ці ночі сповнені безглуздого передчуття, немовби має статися щось небувале, таке, чого збіднілий денний розум не годен собі уявити. І мріють не вуста, а тіло, від голови до ніг, над темінню земною й під світлом небесним воно впряжене у хвилювання, що тріпоче поміж двома світилами. І перешіптування із супутниками сповнене цілком невідомої чуттєвости, це – не чуттєвість якоїсь окремої людини, а чуттєвість земного, загалом усього того, що намагається проникнути у відчуття, це – раптово оголена ніжність світу, яка повсякчас торкається всіх наших почуттів і якої торкаються почуття наші.

 

Роберт Музіль, “Людина без властивостей” [1]

 

 

 

Найстрашнішим місцем, либонь, має бути порожнеча. Я можу її відчути, але не усвідомити до кінця. Миті, коли загрози сповзаються і формують якусь безпредметну ущільненість тривоги, стають щораз усе більш особистим випаданням; зісковзуванням, що має лиск моєї юнацької незграбності. 

Можливо, порожнеча має бути гладкою. 

Там нема за що зачепитися.

Вслухаючись у сонячні плями на ковдрі ліжка, у шум дерев моїх звичних вулиць та у стіни русанівських радянських будинків, – я теж вислизаю зі звичного стану свідомості. Невимушено, бажано і цілком випадково десь на тлі моєї повсякденної незлагоди. Це теж випадання, і теж незграбне, невідь чим наповнене й ущільнене, але чомусь утішливе, чимось необхідливо лагідне. Подібні хвилинні ураження дозволяють доторкнутися до невиразних тріщинок світу – його поверхонь.

Дещо свавільно слідуючи за Ґумбрехтом, останнє я могла би позначити як різновид естетичного досвіду, а перше – розпачливим (хоч і неспівмірно персоналізованим) наслідком нашої “нової часовості”, однією з рис якої є неможливість дивитись у майбутнє з однозначною вірою у краще. Ми споживаємо власний час, наповнений неминучими загрозами, зі стрічок новин, та переживаємо його особисто у тисняві всезагальної перевантаженості.

***

Збірка есеїв та статей під назвою “Розладнаний час” Ганса Ульриха Ґумбрехта в перекладі Івана Іващенка – це шосте видання у серії Small Run Books харківського видавництва IST Publishing. В Україні доробок німецько-американського філософа, теоретика культури та літератури, майже зовсім не перекладений, хоч і відомий в академічних та художніх колах, та відтепер матиме більше шансів на масштабну включеність.

Для бодай мінімального розуміння починати окреслювати середовище ідей Ґумбрехта варто з його протесту проти домінування витлумачувальних практик (в лиці герменевтики) у гуманітаристиці, засилля метафізики як звички “дивитися вглиб” речей, традиції зловживати семіотичним аналізом. Внаслідок схильності затуляти речі їх знаковим рівнем, це перетворюється у звичку випускати матеріальний вимір речей з поля своєї уваги (той самий “європейський нігілізм”, що звів людину до її духовної безґрунтовності, а світ – до пасивних об’єктів нашого пізнання та оволодіння).

Проти такої філософської невлаштованості у світі і виступає Ґумбрехт – він розробляє свій власний підхід (продовжуючи, звісно, феноменологічно-екзистенціальні тропи Гайдеґера) у дусі пост- і антиметафізичних напрямків в гуманітаристиці. 

IST Publishing вирішили актуалізувати Ґумбрехта збіркою “Розладнаний час”, в якій нас знайомлять не так з присутністю, що є одним з центральних концептів автора, як із супутнім колом його теоретичних розробок. Вони хоч і спираються на раніше викладені засновки, але пропонують ширше тематико-предметне аранжування.

 

 

 

 

 

Світлина: IST Publishing

Попри всю "антисистемність" постметафізичного мислення – ми все одно залишаємося прив’язаними до понять, що мають забезпечити нам підходящу мову опису. Тому, якщо Ґумбрехт і теоретизує, то залишає в цій теорії досить сліпих плям для нових поглядів, якщо і будує щось схоже на системи (класифікації і типології), то залишає їх відкритими, ніби вказуючи на можливість подальшого доповнення та обертання концептів у новодосвідчуваному. Саме вказуванням він і воліє займатись (у монографії "Продукування присутності" цьому присвячений цілий підрозділ про дейксис, що стосується педагогіки). 

Він дещо неозначувано, хоч і помітно, висуває недоповненість як принцип підходу до досліджуваного, водночас уособлюючи структуру гуманітарії як ту саму "вежу", яка в будь-якому разі має залишатися по-особливому виокремленою територією уяви і виклику.

Два мотиви, які щонайбільш увиразнені у пропонованій збірці, – естетичні досвіди і темпоральні виміри, – стають ґрунтом для окреслення тенденцій сучасності та зокрема візій автора щодо гуманітарних наук. 

Я використаю цю нагоду задля персонального "продовження метафори", в якому зібралося чимало осаду особистих проживань. Мені в будь-якому разі треба знайти їм місце.

Без майбутнього з історією

“Усе перебуває в цьому теперішньому” [2], – каже Ґумбрехт  про ситуацію досвіду, в якій перенаповнення сьогоднішнім днем щовечора завершує майбутнє. 

Завершує, бо не дає до нього підступитися з утопічною упевненістю. Остання колись вповні функціонувала як невід'ємна складова новоєвропейської раціоналістської культури і була неабияким породжувачем мотивації – зараз полиці популярної літератури чомусь повняться доказами її тотальної нестачі.

"Усе" колапсує у протяжній турбулентній зоні; викривляється звична пряма, а подієві й інформаційні переломи стають зачудованим циклічним повторенням. Для декого це стає нічним жахом, щоразу новим, але при цьому одноманітним. Це в жодному разі не сон; ні, це навпаки нова тверезість реальності.

Теперішній час – "розширене теперішнє" Ґумбрехта, – припиняє увічнювати нас і будь що в принципі. Нездійснюване майбутнє, повне загроз – його "блоковане майбутнє", – полягає саме в неможливості попередньої вічності. Це відчуття, в якому ми – люди без майбутнього, але з колосальними можливостями зануритись у минуле завдяки чималій кількості даних, технологічним перспективам його зберігання, відшукування та реконструювання. У цьому полягає прояв агресії минулого, що тисне своєю кількістю означників. Тим часом наші сподівання на прийдешнє спираються ні на що інше як на ламкість землі, на крихкість особистого та спільнотного коріння, з якими нам треба формувати нові екологічні, планетарні та локальні шляхи наших політик.

Як вказує Ґумбрехт, історія, перспектива та "історична картина світу" все одно не зникають, а продовжують функціонувати поряд із новими темпоральними умовами. Чи можлива синхронізація вимірів, що самі по собі не співпадають? Чи можливо не впадати у буфонаду самозаперечувальної іронії – розпачу, що може призвести хіба до втрати будь-якої можливої референції у світі, а не простору уважливої взаємопроникливості?

Розладнаність часу – це його буквальна демеханізація, в якій зникає роль годинникаря; але виявилось, що і годинник так собі. Врешті, не те щоб той годинник існував поза вітальнею новоєвропейського спостерігача.

Конфігурація, в якій “нам особливо складно переживати теперішнє на порогах чи в переходах між до та після” [3], породжує розтягнуту мить транзиту, проживати яку найболісніше. Неуникна перехідність, в якій точка опори (й опору) пересувається з дня на день. Трагедія локальних фрагментів більшого світу, – це трагедія, звісно ж, й України, – як от опинитися посеред руїн часу без базових інституцій витримки.

Транзит – біль для фігури, що звикла бачити себе сталою і тривкою, загроза розпастися суб'єктові, втратити свою міць та цілісність, позбавитись її або так і не набути. У ситуації з історичним випадком постійної ерозії суверенітету України – це особливий пошук утішної стратегії. Стратегії, що має врахувати втрату абсолюту зібраності та ладу,  і водночас спиратися не на усунення слабкості як такої, а на переоцінку вразливості – людського загалом.

За звичкою, слабкість схоплюється здебільшого на рівні віктимності та безпорадності, вивченої чи першопочаткової. Чому міць та вразливість сприймаються антагоністично, знесилюючи одне одного у класичній бінарності? 

Матриця “або-або”, в якій немає місця вразливості як потенціальній здатності сили – чи не така ситуація стає джерелом тотального безсилля? Або позиція жертви, або завойовництво. Така схема стосунків і є суб'єкт-об'єктною матрицею, де існують або переможці, або переможені. 

Це ситуація, в якій суб’єкт нізащо не хоче визнати свою пливкість, невладнаність на значеннєвому рівні. Суб’єкт, який заперечуватиме і зневажатиме будь-яку крихкість. Фігура, що боятиметься своєї слабкості і через це програватиме – чимраз дужче, болісніше, гризотніше. Розпадеться у численних спробах культивувати свою сталу зібраність, коли все, що вона має – звалище нашої саморуйнівної сили.

Усвідомлення і визнання власної крихкості може призвести, з іншого боку, до спроможності бути вразливими (адже не бути такими – було справою усього нашого життя). Ця здатність може актуалізувати нашу чуттєвість та всі її похідні (відчуття, емоції, почуття), обумовити чутливість сприйняття. Бути крихкими – мати силу проживати у світі розмаїтості, в якому розігрується калейдоскопічність умов і (не)можливостей.

Чуттєвість земного

Традиційному ставленню до світу, що має раціоналізуюче та інтерпретативно-конструктивістське забарвлення, Ґумбрехт протиставляє "бажання відновити вимір світу як вимір речей, яких торкаються та з якими перебувають у злагоді" [4].  Така тенденція може прочитуватись  “зачакловувальною” анти-модерною загрозою, утім автор стає її апологетом, і воліє обернути дематеріалізуючу звичку на увагу до неспростовності присутнього. Коли мова йде про відчутність речей світу, йдеться не про істину в останній інстанції, не про визначений заздалегідь порядок речей як однозначну першооснову, а про шанс вивести неконвенційність життєво-дослідницьких історій разом із чутливістю до підручного.

Відмовляючись визнавати саму повсякденність та її світи естетичними per se [саму по собі, - прим. ред.], Ґумбрехт пробує утвердити її радше у якості джерела різновидів естетичних досвідів. У такому разі миті незручності або, навпаки, надмірної комфортності проживання стають умовою виняткових чуттєвих переживань. Таке зважання на підручний світ може звернути увагу на нього як на живця естетично-чутливих вражень і стати поштовхом до подальших теоретизувань. Завдяки цьому перебування у найближчих стосунках із конформним і, можливо, подекуди звично-нестерпним середовищем обумовлює виникнення нових і незвичних стратегій поводження зі світом.

Звісно, будь-яке теоретизування – це неминуче замкнення рефлексією почуттів. Однак джерелом будь-якої теорії та концептуалізації має бути не окультне звеличення дистанції до світу, а змога оглянутися на його безпосередність.

Підхід (або метод) у такому випадку – то скоріше вслуховування у хід речей, аніж лише означування і конструювання об'єктів у сцієнтистському чи інтерпретаційному допиті. Випадок, що не стільки раптовий, скільки такий, що змикається на нас своєю ходою завдяки нашій же відкритості. У виваженій готовності до чиєїсь ходи – сприйняття не підбирає речі і не суб'єктивує інших живих заздалегідь, а у першу чергу дає підібратися до себе, промовити у свій бік.

Готовність слухати чи то сміливість відчувати – не вписується у грубий схематизм попередньої концептуалізації. Це не прочитування, не прорізання глибини речей, не їх лише конструювання, а наше залучення до динаміки доступних поверхонь.

***

Зміщення сил та спроба розставити нові фігури для предметного і дисциплінарного поля досліджень, "демократизація" естетики, так само як і претензія на нову культур-гуманітарну парадигму "розладнаного часу" – послідовний авторський жест супроти кризи гуманітарних наук.  Через критику Ґумбрехтом багатьох здобутків модерну і постмодерності, як то раціональності, наукового прогресивізму та завзяття інтерпретативних практик, може здатися небезпечним слідування бажанню “відновити матеріальний вимір речей”. Більше того, повернення чи відкриття відчуттів сучасної людини може скласти враження цілковито небажаного напрямку для кризи політико-культурної, в якій емоційність та поверхневість мають однозначно негативний статус. Утім ця, звичайно ж, слушна пересторога не має перетворитися на вперту відмову від переоцінки власної оптики – оптики як панівного раціоналізуючого методу і як цілком плідної засади наших практик, що має досить важливих і позитивних результатів. Важливою є наша здатність унаочнити для себе ті прогалини, в яких ми опинилися, разом із критичними інструментами та здобутками, що ще знадобляться.

Аби мати власне місце у просторі, що лише формується, практикам гуманітарних наук необхідно інтимніше сприймати реконфігурації світу, і в цьому – заперечувати світогляд як статичну картину світу, водночас не зводити розум до безвихідного циркулювання значень та інтерпретацій. Гуманітаристика і зокрема естетика як традиційна філософська галузь могли б виявити багатовимірність досвіду, а не його сталість  чи тільки заідеологізованість. 

У тривожній сполуці часів життєво важливою стає можливість дослуха́тись у тиші, коли хід речей та їх присутність чи то обрушуються, чи то зникають. У неуникності розхристаного світу нам болить, але деінде у ньому може стати більш наповнено. І, цілком можливо, в об'ємі теперішнього нам вдасться щось почути.

Примітки:

  1. Роберт Музіль. Людина без властивостей. Книга III / Пер. О. Логвиненко. – Київ: Видавництво Жупанського, 2011. – с. 462

  2. Ганс Ульрих Ґумбрехт. Розладнаний час. (пер. з анг. та нім. Іван Іващенко) – IST Publishing, 2019 – c. 69

  3. Ганс Ульрих Ґумбрехт. Розладнаний час. (пер. з анг. та нім. Іван Іващенко) – IST Publishing, 2019 – c. 42

  4. Ганс Ульрих Ґумбрехт. Розладнаний час. (пер. з анг. та нім. Іван Іващенко) – IST Publishing, 2019 – c. 83

  • White Facebook Icon
  • White Twitter Icon
  • White Instagram Icon