Бруно Латур, якого ніколи не було: відсутність дискурсу в постнекласичній науці

Коли історики писатимуть історію філософії періоду кінця нашої сучасності, я впевнений, що Латур виявиться в центрі цієї історії.

Ґрем Гарман [6]

 

Бруно Латур опосередковано (за посередництва Ж. Дельоза) належить до тієї самої нової, а отже, значною мірою неомарксистської історії з її боротьбою проти тотальности (спершу економічної, а потім будь-якої), представники якої заперечують, що все є політичним тому, що це означало б можливість швидкої мобілізації та взяття під контроль. Нового часу ніколи не було, а устремління його “винахідників” до повної редукції таке ж ірреальне, як ньютонівський простір, на зміну якому прийшов айнштайнівський, що, зрештою, і поклало кінець “Галактиці Гуттенберґа” (див. [5]). Отже, упорядкований статичний текст було змінено нестабільним текстом, а в історичній драмі, що розгорталася перед очима суб’єкта, тепер участь беруть і куліси, і суб’єкт, набуваючи однаковий статус гравців, яких посилює лише взаємна участь і (взаємо-)дія. 

 Проблематику досліджень Латура означити нелегко, бо він передовсім соціолог  науки, якого цікавить факт та історичний процес як соціальний конструкт. А вже довкола цього розгортаються всі інші теоретичні сюжети: концепт Антропоцену, глобалізація, роль науки та перекладу (на противагу дифузіонізму) в сучасному світі, актантність non-human objects (?). У неформальному (не-книжковому) вигляді Латурові вдалося чітко сформулювати квінтесенсію акторно-мережевої теорії (ANT): “Я всього лише доводив, що люди і нелюди усе більш тісно переплітаються між собою” [2]. Сьогодні ми, утягнені в боротьбу з невидимим, відчуваємо це особливо гостро: більшість урядів світу (можна пожартувати про Україну й темпи вакцинації?!) продовжують боротьбу з SARS-CoV-2, який можна побачити лише в лабораторії, завдяки штучним актантам (медичній техніці). У той час модерне асиметричне світосприйняття наділяє людину винятковою агентністю творця, мітологізуючи Декартову суб’єкт-об’єктну дихотомію, яка переростає не лише в ідололатрію розуму (ба навіть разума), а й у вертикальний (sic!) дуалізм природа/людина, культура/природа, цивілізація/НЕцивілізація, а все разом це згодом стає, як зазначає Ніколя Буріо, головною метрикою всіх сеґреґацій [4], хоч ієрархії найчастіше не мають ніякого сенсу, крім політичної сили (насилля, адже, згідно з неомарксистською критичною теорією, де є влада, там і насилля).

Мережі в ANT динамічні та взаємозв’язані: “Наші мережі нагадують курдів, що перебувають між іранцями, іракцями та турками, які, щойно надходить ніч, перетинають кордони, укладають шлюбні угоди, мріють про Вітчизну, яку слід створити відвоювавши у трьох країн” [3, с. 66]. Однак ілюзію упорядкованості та детермінізму створила новочасна візуальна культура, здатна швидко утверджувати нав’язану doxa замість аподейктичного судження. Візуальне Латур мислить так само широко, як і Мак-Люен: це друкована культура загалом, наративний і візуальний текст як мертве тіло, яке сприймають як найсильнішу риторичну форму, що перетворює видимість в очевидність. Звернімо увагу, як точно український відповідник російському кажимость указує на асиметрію новочасної перцептивності, коли світло [знання — І. Л.] уже не проходить крізь предмети, а падає на їх [5]. 

У згаданому випадку раціоналізація Нового часу стосувалася скорше не розуму чи філософію, а погляду, зміненого після винайдення (?) лінійної перспективи, завдяки якій гетерогенні інваріантні елементи варіювали контексти, а відтак соціальні рамки вторгалися у Кантову річ-у-собі: мистецтво стало мобільним, а тому глобальним. Латур у статті “Візуалізація і пізнання: зображаючи речі разом”, цитуючи С. Едґертона, стверджує, що зображальне мистецтво стало зображальною [візуальною — І. Л.] мовою, що, за наявності практики, могла повідомляти більше, швидше і потенційно для більш широкої авдиторії, аніж будь-яка вербальна мова і людській історії донині [1, c. 109]. Мистецтво перетворилася на те, від чого застерігав Платон, — на ілюзію, яка лише уводить людину в оману:  в Ренесансній Італії живопис перетворюється на реалістичне вікно у світ, а голландці використовують саму “поверхність полотен, беручи її як еквівалент сітківки, аби дати світу можливість проявитися на ній” [1, c. 110]. Візуальне, фактично, стає таким ньютонівським етером, наповненим засліплюючим світлом, на яке неодмінно скеровує око людина. Стабільність цього візуального, збереженого й швидко поширюваного, не примножує помилки в тексті, а навпаки, перетворюється на механізм захоплення стабільної точности, який сам Латур порівнює з максвелівським демоном [1, 115].

Латур хоче не стільки привнести і ствердити, як підважити, адже критикуючи інших, він переймає методи інших: об‘єкти впливають на наше розуміння про них, то виходить, що до цієї тези цього не було і  це теж відкриття, теж намагання щось мені довести. Цілісна концептосфера Латура може бути спростована й розкритикована ураз, однак це буде означати лише ураження нею як актантом, а тому і її афірмацію.

 

Бібліографія:

  1. Латур, Б. (2017). Визуализация и познание: изображая вещи вместе. Философско-литературный журнал «Логос», 27(2 (117)).

  2. Латур, Б. (2018). Наука была столь же таинственной, что и Непорочное Зачатие, Сигма. Режим доступу: https://syg.ma/@sygma/bruno-latur-nauka-byla-stol-zhie-tainstviennoi-chto-i-nieporochnoie-zachatiie .

  3. Латур, Б. (2006). Нового Времени не было. Эссе по симметричной антропологии, СПб: Издательство Европейского университета в Санкт-Петербурге.   

  4. Bourriaud, N. (2020). Molecular anthropology. Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=nhWx_GhgQoM&t=37s

  5. Маклюен, М. (2003). Галактика Гуттенберга, Київ: Ніка Центр.

  6. Серкова, Н. (2020). Грэм Харман: “Не думаю, что объекту необходимо противостоять исчерпанию странности”, Сигма. Режим доступу: https://syg.ma/@natalya_serkova/grem-kharman-nie-dumaiu-chto-obiektu-nieobkhodimo-protivostoiat-ischierpaniiu-strannosti  

Alpers, S. (1983). The Art of Describing: Dutch Art in the Seventeenth Century. Chicago.

file.jpg