Розповідь про нормальне мистецтво

16 листопада пройшла онлайн презентація виставки-розпаковки Резиденції Нормально. Проект за підтримки Goethe-Institut в Україні спільними зусиллями реалізували Ательє Нормально та німецькі колеги з майстерні KAT18 (Кельн) та організації Touchdown21. 

Це перша інклюзивна резиденція, що об’єднала учасників з України та Німеччини. Серед них: Євген Голубенцев, Валентин Радченко та Анна Сапон з майстерні ательєнормально і Сюзанна Кюмпель, Анна Росса, та Ніко Рендель з ательє КАТ18. Відеотрансляцію події можна було переглянути онлайн.

Творча студія «Ательє Нормально» для художників і художниць з синдромом Дауна та без працює вже третій рік. Спершу, в 2018 році, в центрі «Ізоляція» пройшла виставка «Що важливо», на якій дебютував Євген Голубенцев. Згодом, в 2019 році, в The Naked Room відбулася перша групова виставка митців ательє, що залучила Анну Литвинову, Євгена Голубенцева, Валентина Радченка, Олександра Стешенка та Анастасію Дудник. І ось новий крок до розширення простору свободи, спільна резиденція з німецькою майстернею KAT 18. 

Але припав цей крок на часи, коли світ мистецтва адаптується до дистанційного порозуміння. Як на цей простір свободи вплине інтернет? Як зміниться форма спілкування з глядачем? Як доносити художність в нових умовах? 

Екран, віконце, ще одне, операційна система підготувала архіватор до розпакування. Коли дивишся на презентацію творів мистецтва, виникає бажання описувати її відповідною мовою, зародок якої вона пропонує в своїй подобі. Саме означення «виставка-розпаковка» ніби покликається на роботу програми-архіватора й стиснені ним в компактний розмір фотознімки чи відео. 

Ось і надвечір понеділка глядачам довелося розпаковувати роботи художників та художниць через екран. Зображення на екрані пласке, попри фігури людей, жваве спілкування та перформанс в режимі реального часу. Неможливо контролювати ракурс, важко освоїти цю подію. Онлайн передає не лише зміст, а й створює власну форму з колажу посилань, віконець, текстів і врешті зображень. 

На одній стрічці вкладень поєднані сторінка на Facebook, сайт residence-normalno і трансляція. Роботи десь всередині. Подана фрагментами, виставка набуває зрозумілих рис лише через особистий монтаж цих фрагментів та їхнього мовного пояснення. В нашому випадку інтерфейс для взаємодії перетворився на той вид візуальної комунікації, який зумовлює вигляд побаченого мистецтва. Це нікого не дивує, якщо зчитувати з такого формату повідомлення і архівувати його в своїй пам’яті. Зрештою, така windows-модель якнайкраще підходить до збереження творів, яким пощастило здобути своє місце в інтернет-зберігальні вже в день самої презентації. Але це все-таки виставка, її треба побачити, а не лише запам’ятати, що вона відбулася. 

 

Мистецтво цього вечора — це не лише малюнки, реді мейди чи поезія, а й живий процес віднайдення місця для кожної роботи, коли куратори радилися з художниками й разом заповнювали простір виставки творами. Насамкінець це навіть анекдот від Ніко Ранделя про гусеницю в листі салату. Роботи з’являються на публіку. Найчисельнішим є живопис, чи радше кольоропис. Митці використовували прості матеріали — папір, олівці, фарби, часом із вкрапленням маркера. Цим роботам легко накинути логіку єдності або відмінності. Але важливо зіставляти їх в cтосунку одне до одного. Малюнок «Червоний» Євгена Голубенцева має лаконічний вигляд. Ми бачимо аркуш паперу з чистим тлом та червоною плямою, крізь яку проглядаються зроблені олівцем обриси. Масивний овал вписаний в попередньо промальовані контури і обрамлений прямокутною рамкою. Закрадається думка, це зображення того, як колір ховає за собою річ, видиму лише через силует. Це полотнище, завіса, червоний туман над потенційним предметом. Роботи наступних художників також натякають на цей підхід, коли колір виходить з берегів відведених йому предметів. Малюнок ніби оприявнює присутність кольору і здивування від кольору, натякає на продумування, промацування об’єктів за ним. І до кінця не ясно, чи це речі розпалися чи їх лише розпочали збирати докупи, чи вони так і мають виглядати. Звісно таке розумування виглядає надто розлогим. У випадку з «Червоним» за себе говорить назва. Може це просто колір, найінтенсивніший з-поміж інших.

 

Євген Голубенцев, Червоний, 2020 рік

Подібним за своєю природою є малюнок «Машина з причепом» Валентина Радченка. По-перше, так само не зачеплений фон та виразно промальована геометрія. По-друге, все та ж боротьба речі в її чітких обрисах з кольором, що налипає і виходить з берегів. Виникає риторичне запитання, як можливо, що колір не до кінця поглинає річ, всі її згини, фрагменти? Проте малюнок відрізняється від роботи Голубенцева, адже колір зустрічає більше обмежень. Його масив втиснений у впізнаваний об’єкт. Це підкорений предметові колір, про що свідчить і назва, чітка в своїй предметності. 

 

Валентин Радченко. Машина з причепом. 2020 рік

Твори Анни Сапон вирізняються повністю замальованим тлом. Це підштовхує шукати тонші відношення між кольорами. Наприклад, в роботі «Індик» червона фігура птаха занурена насичений жовтий. Горизонтальні смуги натякають на нюансований простір, поділений на кольорові рубежі синього, малинового та світлішого від основного тла жовтого. Якщо індик міцно впирається в землю, то синій над його настовбурченим червоним гребенем здобуває прочитання небесної гладіні автоматично, бо так того забажало око, виділяючи природній верх і природній низ. Це око та досвід побаченого добудовують далину, хоча жодна смуга не звужена в перспективі. Кольорописний метод можна надибати і в ще одній роботі Анни Сапон «Співоче поле», і в портреті Каті де Браганци (учасниці TOUCHDOWN21) Євгена Голубенцева, і в автопортреті німкені Анни Росси. Чому різним митцям притаманна така спільна риса? Виставка є лише вказівкою на порозуміння, досягнуте під час десятитижневої резиденції. Було б помилкою втягати ці зображення в логічну оповідь і називати кольоропис стилем чи манерою, бо це історичні поняття. Це мистецтво вільне від потреби теоретично виправдовуватися, вимоги розповідати і захищати ідею. Відсторонившись від провідної історії, кольори натякають на речі й проявляють унікальну ситуацію одиничного вчинку митця, коли частини склалися в ціле. Це сингулярна творчість, результат близького знайомства з матеріалом, схожа на експерименти алхіміків, які розтирали, розчиняли й поєднували мінерали, не знаючи що з того вийде. 

 

Анна Сапон,  Індик, 2020 рік

 

Євген Голубенцев, портрет Каті де Браганци, 2020 рік

З-поміж текстових робіт на виставці згадано вірш «Стиліст» Анни Сапон та моно сценарій «Шалена жінка» Олександра Стешенка. Колір та мова чинять різний вплив, їх неможливо сприймати як єдиний потік інформації. Людина припасовує слова і барви до речей, щоб подолати незручність перед ними і зробити світ для себе зрозумілим, у власних термінах або через власне бачення. Добирати слова чи обирати тональність і насиченість кольорів значить висловлювати досвід свого здивування від речі, в одному випадку невимовного, в іншому скореного логікою особистого висловлювання. Поезія Анни нагадує спробу повправлятися з називанням речей, більше того, дати їм саме свою назву.

 

 Анна Сапон, Стиліст, 2020 рік

 

Світ реальний лише тоді, коли його позначаєш, гукаєш до нього. Через позначення родових понять, вирізнення дії, Анна підкреслює, що бути митцем значить активно перетворювати, стилізувати матеріал, глину, скло, пластилін в художні вироби. Здивувавшись від читання, я риторично запитуюся: чи можна називаючи, припуститися помилки? Чи помиляємося ми лише тоді, коли намагаємося повторити і зазнаємо невдачі в цім ділі. 

Резиденція Нормально поєднує в спільній справі два суперечливих рівні — політичний (якщо розуміти під політикою публічну діяльність з метою об’єднати розрізнених людей навколо спільної справи) і творчий (одиничний досвід творення). Кожен з них ділиться з глядачем своїми сенсами. Ці сенси не поборюють одне одного, а вживаються на просвітницьких та дослідницьких засадах. Інша справа глядач і його збентеження з приводу того, як розуміти практики та посили резиденції. Багатство сенсів розколює його намагання об’єднати побачене в цільний досвід, тому так важливо наголошувати на потребі пам’ятати про обидва посили та їхню різницю. Куратори виставки не могли не провести перфоманс з розпакуванням, бо в іншому разі художня мова була б поглинена інформуванням, соціальним чи політичним повідомленням про доцільність інклюзії в культурі та й все на тому. Мова мистецтва може легко розчинитися в медіальній мові, скотитися до інструментальної функції. Оскільки кожен твір резиденції сингулярний, то він передусім художній і розповідає про особистий досвід творення, вимагаючи особистого сприйняття від глядача, уваги не замаскованої під наукові моделі тлумачення. 

Зрозуміло, що під час карантину мистецьке соціальне поле із захопленням користається можливостями віддаленого зв’язку. Ще більше гнучкості, ще більше адаптивності, ще більше інклюзії. Ще більше розмиваємо справу над якою маємо разом працювати, додаю від себе. Є небезпека замкнутися на діалозі й без упину погоджуватися, що кожна думка варта, аби її почути. Всяка резиденція, і резиденція Нормально передусім, закликає до особистого спостереження з наступним обміном цими спостереженнями. Інтернет асимілює художню мову й обмежує, якщо взагалі не знищує можливість спостерігати й виокремлювати. На сайті residence-normalno серед ознайомчих текстів до розділів є чудовий слоган «Це не мистецтво аутсайдерів, це — мистецтво». Щоб зрозуміти це, треба вдивитися в кольори і тексти, не загубивши їх за пласкими віконечками. 

 

  • White Facebook Icon
  • White Twitter Icon
  • White Instagram Icon